— Клайд, коли є що-небудь таке, в чому ти не признався, ти повинен признатися, перш ніж настане кінець.
— Я признався богові і містеру Мак-Міллану, мамо. Хіба цього не досить?
— Ні, Клайд. Ти сказав усьому світові, що не винуватий. Якщо це не так, ти мусиш сказати правду.
— Але як сумління моє каже мені, що правда на моєму боці, хіба: цього не досить?
— Ні, Клайд, якщо господь каже інакше, — схвильовано відповіла м-с Гріфітс, зазнаючи жорстоких душевних мук.
Але він цього разу визнав за: краще припинити розмову. Як міг він обмірковувати з матір’ю чи з усім світом дивні, невиразні відтінки почуттів і подій, які залишилися для нього неясними навіть після сповіді і дальших розмов з Мак-Мілланом? Про це нема чого й думати.
Син відмовився довіритися їй! М-с Гріфітс і як служителька релігії, і як мати жорстоко страждала від цього удару. Рідний син на порозі смерті не захотів сказати їй те, що він, очевидно, вже сказав Мак-Міллану. Невже господь вічно випробовуватиме її? І все ж Мак-Міллан сказав, що, на його думку, які б не були гріхи Клайда в минулому, нині він покаявся і став чистий перед всевишнім, і справді цей юнак готовий стати перед лицем творця; пам’ятаючи ці словак Мак-Міллана, вона ладна була трохи заспокоїтися. Господь великий і милостивий. У лоні його знайдеш мир. Що означає смерть і що означає життя для того, чиє серце і дух перебувають у мирі з господом? Ніщо! Ще кілька років (дуже небагато!) — і вона, і Ейса, а потім і брат та сестри Клайда з'єднаються з ним, і всі його земні знегоди забудуться. Але якщо немає примирення з богом, немає остаточного і прекрасного усвідомлення його близькості, любові, піклування і милосердя… Хвилинами вона тремтіла в релігійному екстазі, вже не зовсім нормальному, як бачив і відчував Клайд. І в той же час з її молитов і тривоги про його душевне благополуччя він бачив, як мало, власне, вона завжди розуміла його справжні думки і прагнення. Тоді, в Канзас-Сіті, він мріяв про багато дечого і мав так мало. Речі — просто речі — так багато означали для нього, йому було так гірко, що його водять вулицями, виставляючи напоказ перед іншими дітьми, — і в багатьох з них є всі ті речі, яких він так жадав… і тоді він був би щаслизий опинитися де завгодно, аби не бути там, на вулиці! Ох, це життя місіонерів, яке здавалося матері чудесним, а йому таким тужливим. Але, може, не гаразд, що він так думав? Чи можливо? Мабуть, бог тепер розгнівається на нього за це? Може, мати була справедлива в своїх думках про нього. Безперечно, він більше досягнув би, коли б послухався її порад. Але як дивно: мати сповнена любові і жалості до нього, вона прагне допомогти йому з усією силою своєї суворої самопожертви — і, однаково, навіть тепер, у свої останні години, коли він сильніш за все на світі жадає співчуття і більше, ніж співчуття — справжнього і глибокого розуміння, — навіть тепер він не може довіритися їй і сказати їй, рідній матері, як усе це сталося. їх немовби роз’єднував глухий мур, нездоланна перепона взаємного нерозуміння, — в цьому вся суть. їй ніколи не зрозуміти, як він жадав комфорту і розкошів, краси, кохання — того кохання, що невіддільне від пишноти, насолод, багатства, значного становища в суспільстві,— не зрозуміти його пристрасних, непоборних бажань і прагнень. Вона не може зрозуміти цього. Вона б визнала усе це дуже поганим — гріхом, себелюбством. А в його згубних учинках щодо Роберти і Сондри вона побачила б розпусту, перелюбство, навіть убивство. І вона вперто чекає від нього проявів глибокого і цілковитого каяття, тоді як навіть тепер, незважаючи на все, що він казав преподобному Мак-Міл-лану і їй, його почуття були не такими… не зовсім такими, хоч як палко він хотів знайти захисток у богові, а краще, коли б це було можливо, в люблячому і всерозуміючому серці матері. Коли б це було можливо…
Господи, яке все це жахлцве! Він такий самітний, навіть у ці останні лічені дні і години, що невловимо линуть (вони минають так швидко…), — самітний, бо хоч мати і преподобний Мак-Міллан з ним, але ні вона, ні він не розуміють Клайда.
Та головне (і це гірше за все), його ув’язнено тут, і його не випустять. Він давно вже зрозумів, що ця система — страшна, раз назавжди встановлена. Залізна. Вона діяла автоматично, як машина, без допомоги людей чи людських сердець. Ці тюремники! Вони теж залізні — з усією своєю відданістю букві закону, із своїми розпитами, нещирими люб’язностями, готовністю зробити дрібну послугу, вивести заарештованих на прогулянку чи відвести їх до лазні… це— тільки машини, автомати, вони штовхають тебе кудись… тримають в оцих стінах… вони однаково готові і прислужитися, і вбити на випадок опору… але головне — вони штовхають, штовхають, безперестанку штовхають — туди, до тих маленьких дверей… туди, звідки немає порятунку… немає порятунку… вперед і вперед… поки, нарешті, не вштовхнуть в ті двері… і не буде вороття! Не буде вороття!