Він побрів безлюдною вулицею, але йому довелося спинитись, притулившись до дерева, безлистого в цю зимову пору, такого голого і похмурого… Очі Клайда! Його погляд у ту хвилину, коли він безсило сів на цей страшний стілець., тривожний погляд, благально і здивовано, як подумалося Мак-Міллану, спрямований на нього і на всіх, хто був навколо.
Чи правильно він зробив? Чи було його рішення в розмові з губернатором Уолтхемом справді здоровим, справедливим і милосердним? Чи не слід було тоді відповісти губернаторові, що, може… може… Клайд був іграшкою тих, інших впливів?.. Невже душі його більше не знати спокою?
«Я знаю, визволитель мій живий і збереже його на оний день».
І ще довгі години Мак-Міллан блукав по місту, перш ніж зібрався з силами з’явитися до матері Клайда. А вона в домі преподобного Френсіса Голта і його дружини — діячів «Армії Спасіння» в Оберні — з пів на п’яту ранку на колінах молилась за душу свого сина; думкою вона все ще намагалася узріти його таким, що знайшов спокій в обіймах творця.
«Я знаю, в кого увірувала», молилася вона.
СПОМИН
Літній вечір, присмерк.
І торговий центр Сан-Франціско — високі будинки, високі сірі стіни у вечірній імлі.
І на широкій вулиці на південь від Маркет-стріт, тепер майже затихлій після гомінкого дня, — група з п’ятьох чоловік: мужчина років шістдесяти, куценький, огрядний, але з застиглим обличчям і збляклими, тьмяними очима мерця — дуже миршава і стомлена особа; густа грива сивого волосся вибивається з-під старого круглого фетрового капелюха; на ремені, перекинутому через плече, невеликий органчик, яким звичайно користуються вуличні проповідники і співаки. З ним жінка, всього років на п'ять молодша, трохи вища, не така огрядна, але кремезна, з білим, мов сніг, волоссям, уся в чорному з голови до ніг — чорне плаття, капелюх, черевики. Її широке обличчя виразніше, ніж обличчя чоловіка, але глибоко порите зморшками — слідами злигоднів і страждань. Поруч, тримаючи в руках біблію і кілька книжечок псалмів, іде хлопчик років семи-восьми, не більше, меткий, окатий, не дуже добре одягнений, та жвавий і граціозний; видно, він дуже прив'язаний до літньо» жінки і намагається триматися якнайближче до неї. Слідом за ними, трохи віддалік, ідуть змарніла і невродлива жінка років двадцяти семи і друга — п’ятдесяти, дуже схожі одна на одну — очевидно, мати й дочка.
Було жарко, але в повітрі почувалася приємна знемога тихоокеанського літа. Дійшовши до рогу Маркет-стріт, великої і людної вулиці, по якій снувало в протилежних напрямах безліч автомобілів і трамваїв, вони затрималися, чекаючи знака полісмена на перехресті.
— Стань ближче до мене, Рассел, — сказала старша жінка. — Дай-но руку.
— Мені здається, рух тут зростає з кожним днем, — тихо і невиразно промовив її чоловік.
Дзенькотіли трамвайні дзвінки, пирхали і гуділи автомобілі. Але маленька група здавалася байдужою до всього і тільки намагалася якнайскоріше перейти вулицю.
— Вуличні проповідники, — зауважив, проходячи мимо, банківський клерк своїй приятельці-касирці.
— Так, я їх зустрічаю тут майже кожної середи.
— Ну, по-моєму, зовсім не діло тягати такого малюка по вулицях. Він надто малий для цього, правда, Елла?
— По-моєму, теж. Не хотіла б я, щоб мій братік займався такими справами. Що за життя для дитини? — підтримала Елла.
Перейшовши вулицю і дійшовши до дальшого перехрестя, маленька група спинилася і оглянулася, немов досягнувши своєї мети; чоловік поставив органчик на землю, відкрив його і підняв невеликий пюпітр. Тим часом його дружина взяла з рук онука біблію і книжечки псалмів, передала біблію та одну з книжечок чоловікові, іншу поклала на пюпітр, ще одну залишила собі і дала по книжечці всім іншим. Чоловік неуважливо, та все ж з удаваною впевненістю поглянув навколо і проголосив:
— Сьогодні ми почнемо з двісті сімдесят шостого псалма: «Яка міцна твердиня». Міс Шуф, прошу вас.