Плюнув на вказівний та великий пальці і став гасити свічки. Виходячи з кімнати, Тінь чув, як ті шипіли в нього за спиною.
Середа був важкий, але Тінь давав собі раду, якщо ішов розмірено. Він не мав вибору. З кожним кроком слова Середи відлунювали в голові, і він відчував кисло-солодкий присмак меду на губах. Я тебе наймаю. Ти боронитимеш мене. Ти переправлятимеш мене з місця на місце. Іноді ти для мене вивідуватимеш — будеш ходити до певних місць і ставити певні запитання. Ти будеш мені за попихача. У виняткових випадках, і лише у виняткових випадках, ти будеш кривдити тих, кому треба завдати кривди. У малоймовірному випадку моєї смерті ти чуватимеш над моїм тілом...
Угода є угода — і ця текла в його жилах і гніздилася в його кістках.
Пан Нансі притримав для нього двері, тоді поспішив наперед і відчинив задні двері мікроавтобуса. Четверо тих, інших, уже стояли біля свого позашляховика і витріщалися, ніби не могли дочекатися, коли вони нарешті звалять. Локі знову надягнув свого водійського кашкета. Поки Тінь ішов, холодний вітер шарпав і смикав простирадла.
Він якнайретельніше влаштував Середу позаду в автобусі.
Хтось поплескав його по плечі. Тінь обернувся. Там стояв Град і щось простягав йому в руці.
— Тримай. Агент Світ хотів, щоби це було в тебе.
То було скляне око. Рівно посередині на ньому була тонесенька тріщинка, а попереду — маленька щербинка.
— Ми знайшли його, коли прибирали, — додав агент Град. — Збережи на щастя. Бачать боги, тобі воно придасться.
Тінь стиснув око в руці. Хотілося відказати Градові якоюсь влучною і слушною реплікою, але той уже залазив у позашляховик. Нічого влучного і слушного Тіні на думку так і не спало.
Чорнобог вийшов з мотелю останнім. Він замкнув будівлю і провів поглядом позашляховик, який виїжджав із парку на асфальтовану трасу. Залишив ключа під каменем біля головного входу і похитав головою:
— Треба було не просто проклясти його смерть, а вирвати і зжерти його серце, — сказав він до Тіні буденним тоном, поки вмощувався на задньому сидінні. — Того мудака треба навчити поваги до старших.
— Будеш за штурмана, — кинув Тіні Нансі. — Я трохи посиджу за кермом.
І поїхав на схід.
Світанок застав їх у Принстоні, штат Міссурі. Тінь так і не поспав.
Нансі запитав:
— Де тебе висадити? На твоєму місці я б нажив собі якесь посвідчення особи і звалив у Канаду. Чи в Мексику.
— Я залишуся з вами. Цього хотів би Середа.
— Ти більше на нього не працюєш. Він мертвий. Коли ми відвеземо його тіло, ти вільний робити що завгодно.
— А саме?
— Триматися осторонь, поки не закінчиться війна. Як я і казав, тобі краще залишити країну, — Нансі ввімкнув поворотник і повернув ліворуч.
— Сховаєшся на часинку, — додав Чорнобог. — А коли все закінчиться, повертайся, і я все доведу до пуття. Своїм молотом.
— А куди ми веземо тіло? — змінив тему Тінь.
— У Вірджинію. Там є дерево, — відказав Нансі.
— Світове дерево! — проголосив Чорнобог із похмурим задоволенням. — У моїй частині світу теж таке було. Але наше росло під землею, а не на землі.
— Ми покладемо його біля підніжжя дерева, — вів далі Нансі. — Залишимо його там. Відпустимо тебе. І поїдемо на південь. Буде битва. Проллється кров. Світ зміниться. Трішечки.
— Я не потрібен у вашій битві? Я ж здоровий. З мене в бійці є користь.
Нансі повернувся до Тіні і тепло всміхнувся — вперше відтоді, як витяг його з тюрми Лісового округу.
— Здебільшого ми битимемося В такому місці, про яке ти не зможеш і помислити.
— В умах і серцях людей, — докинув Чорнобог. — Як на тому великому колі.
— Га?
— Карусель, — пояснив Нансі.
— Ясно. За лаштунками. Дійшло. Як у тій пустелі з кістками.
— Так. За лаштунками, — Нансі аж трохи підвів голову. — Щоразу коли я собі думаю, що в тебе тями не стане навіть аби води принести, ти мене дивуєш. Усе так. За лаштунками. Саме там трапиться справжня битва. А сюди долетять тільки громи і блискавиці.
— Розкажіть мені про чування.
— Комусь треба залишитися при тілі. Така традиція. Хтось із наших стане.
— Він хотів, щоб то був я.
— Ні, — запротестував Чорнобог. — Це тебе вб’є. Погана, погана, поганюща ідея.
— Що вб’є? Побути з його тілом?
— Так заведено, коли помирає Всебатько, — знизав плечима Нансі. — Я помираю по-іншому. Коли помираю я, то все, чого прошу — це покласти мене десь, де тепло. А коли гарненькі жіночки ходитимуть над моєю могилкою, я хапатиму їх за литки, як у тому кіно.
— Гадки не маю, що за кіно, — буркнув Чорнобог.
— Маєш. Це в кінці. Кіно про старшокласників. Діточки, що йдуть на випускний.
— Кіно називається «Керрі», пане Чорнобоже, — підказав Тінь. — А тепер розкажіть мені про чування.
— Ти розкажи. Я веду машину, — відморозився Нансі.
— Я ніколи не чув про фільм, що називається «Керрі», — наполягав Чорнобог. — Сам розкажи.
— Того, хто чуває, — зітхнув Нансі, — прив’язують до дерева. І він там висить, як висів Середа. Висить дев’ять днів і дев’ять ночей. Ні їжі, ні води. Сам-самотою. І врешті того, хто чував, знімають із дерева. І якщо людина виживає... ну, малоймовірно, але може бути. А Середа отримує своє чування.
— Може, Алвісс пришле когось зі своїх, — розмірковував Чорнобог. — Гном і не таке може витримати.
— Я це зроблю.
— Ні, — відмахнувся Нансі.
— Так, — уперся Тінь.
Старі помовчали. Тоді Нансі запитав:
— Але чому?
— Бо якщо людина згодна на це, значить, вона по-справжньому жива.
— Ти здурів! — гримнув Чорнобог.
— Може й так. Але над Середою чуватиму я.
Коли вони зупинилися на заправці, Чорнобог оголосив, що його закачало і тепер він поїде спереду. Тінь не проти був перебратися у салон. Там він міг випростатись і поспати.
Вони їхали мовчки. Тінь почувався так, ніби зробив щось дуже химерне й дуже значне, але так і не розумів, що ж саме.
За якийсь час озвався Нансі:
— Слухай, Чорнобоже, а ти звернув увагу на Техно-хлопчика? Він мав незадоволений вигляд. Певне, залупився з кимось, хто влупив йому у відповідь. Найбільша біда з тими малими, що вони гадають, ніби знають все. І не хочуть вчитися — тільки добра прочуханка може їх навчити по-справжньому.
— Харашо.
Тінь розтягнувся на повний зріст на задньому сидінні. У ньому ніби було двоє, а то і більше людей. З одного боку, його сповнювало п’янке усвідомлення, що він щось зробив. Він зрушив із місця. Якби йому не хотілося жити, це не мало б значення, але йому хотілося жити. У тому-то і була відмінність. Він сподівався, що переживе чування, але готовий був померти за те, щоб бути живим. На мить йому здалося, що це найкумедніша річ на світі. Цікаво, чи Лора оцінила б жарт.
Був і хтось інший у нього всередині — можливо, Майк Айнзель, хоч Тінь і попрощався з ним після тієї перевірки у приозерському відділку. І цей хтось досі намагавсь осягнути всю картину в цілому.
— Індіанці поховалися, — сказав Тінь уголос.
— Га? — роздратовано перепитав Чорнобог з переднього сидіння.
— Є такі розмальовки для дітей: «Знайдіть індіанців, які сховалися на картинці. Чи зможете розгледіти всіх?». На перший погляд видається, що там тільки водоспад, скелі й дерева, а тоді, якщо тільки придивитися до картинки збоку, можна розгледіти, що в тіні причаївся індіанець...
Тінь позіхнув.
— Поспи, — запропонував йому Чорнобог.
— Але вся картина в цілому... — пробурмотів Тінь і заснув. Йому снилось, як поховались індіанці.
Дерево росло у Вірджинії. До нього було далеко звідусіль. Воно росло позад старої ферми. Аби дістатися до ферми, їм довелося майже годину нишпорити південніше Блексбурга, проїжджаючи вулицями з дивними назвами, на кшталт Глиниста гілочка чи Когутяча лапка. Вони двічі збилися зі шляху. Нансі та Чорнобог пересварилися і між собою, і з Тінню.