Вони зупинилися спитати дорогу в маленькому магазинчику біля підніжжя пагорба — дорога тут розгалужувалась. Із підсобки вийшов стариган і витріщився на них. На ньому був тільки джинсовий комбінезон і більше нічого. Навіть взуття не було. Чорнобог купив собі мариновану свинячу ратичку, що її вивудив із величезної банки зі свинячими ратичками на прилавку, і вийшов на веранду, аби нею поласувати. Нансі й чоловік у джинсовому комбінезоні тим часом малювали одне одному мапи на серветках, позначали повороти та місцеві орієнтири.
Вони знову вирушили в дорогу і за десять хвилин були на місці. На воротах була вивіска, що сповіщала: «Ясен».
Тінь вийшов із мікроавтобуса і відчинив ворота. Автівка заїхала досередини, забуксувавши в болоті. Тінь зачинив ворота. Пройшовся за автобусом, щоб розім’яти ноги. Коли автобус пришвидшився, довелося підбігти. Він насолоджувався тим, що його тіло рухається.
Відколи вони виїхали з Канзасу, він втратив відчуття часу. Скільки днів вони їхали — два? Три? Він не знав.
Тіло в салоні мікроавтобуса і не думало починати гнити. Тінь відчував його запах: легкий дух «Джека Деніелза», змішаний із чимось, схожим на скислий мед. Запах, одначе, не був неприємним. Час від часу Тінь діставав із кишені скляне око і вдивлявся в нього. Схоже, всередині воно покришилося, потріскалося від влучання кулі — але якщо не враховувати щербинки з одного боку райдужної оболонки, поверхня була цілою. Тінь перекочував око в руках, катав, крутив пальцями. Це був трохи моторошний сувенір, але з ним було на диво затишно: здавалося, що Середа був би в захваті, якби дізнався, що Тінь має його око.
Ферма була темною і зачиненою. Луки позаростали й мали занедбаний вигляд. Дах із заднього боку будівлі обсипався і був накритий чорною целофановою плівкою. Вони переїхали через пагорок, і Тінь побачив дерево.
Дерево вкривала сріблясто-сіра кора. Воно виросло вищим, ніж фермерський будиночок. Найгарніше дерево, яке Тіні доводилося бачити: воно мало щось потойбічне, але при цьому було цілковито матеріальним і майже досконало симетричним. А ще Тінь його одразу впізнав: спершу був подумав, чи не зустрічав його уві сні, а тоді зрозумів, що безліч разів бачив його зображення наяву. Саме це дерево було на шпильці для краватки Середи.
«Фольксваґен» трусився і підстрибував по лужку, зупинившись метрів за десять від стовбура. Під деревом стояло три жінки. Спершу Тіні здалося, що то сестри-Зорі, але за мить він зрозумів, що помиляється. Цих трьох жінок він не знав. Жінки мали зануджений і втомлений вигляд, ніби вже давно тут стояли й чекали. Кожна із них тримала по дерев’яній драбині. У найвищої був іще коричневий мішок. Вони нагадували набір матрьошок: перша була майже така сама висока, як Тінь, ще одна була середнього зросту, а третя — така низенька і згорблена, що на перший погляд здавалася дитям. Проте всі троє були дуже схожі — було щось таке у них на чолі, чи в очах, а може, у формі підборіддя. Тінь не мав сумнівів у тому, що це сестри.
Коли мікроавтобус зупинився, найменша з жінок зробила реверанс. Інші дві просто позирали на них. Вони курили одну цигарку на трьох, і докурили її аж до самого фільтра, відтак одна з них загасила недопалок об корінь дерева.
Чорнобог відкрив задні двері мікроавтобуса. Найвища жінка безцеремонно відсунула його вбік, підняла тіло Середи і понесла його до дерева — легко, ніби це був мішок із борошном.
Вона поклала небіжчика перед самим стовбуром, метри за три від дерева. Разом із сестрами розгорнула простирадла. У денному світлі старий мав гірший вигляд, ніж при свічках у мотелі. Тінь кинув погляд і відвернувся. Жінки поправили Середі одяг, вичистили костюм, тоді поклали його на край простирадла і ще раз загорнули.
А тоді підійшли до Тіні.
«Це ти той самий?» — спитала найвища.
«Той, хто відплине за Всебатьком?» — спитала середульша.
«Той, хто прийшов чувати?» — спитала найменша.
Тінь кивнув. Опісля він не міг пригадати, чи й справді чув їхні голоси. Може, він просто зрозумів, що вони мають на увазі — із поглядів, із виразів облич.
Пан Нансі, який ходив до будинку, аби скористатися вбиральнею, повернувся до дерева. Він із замисленим виглядом курив сигариллу.
— Тіне. Ти не мусиш цього робити. Знайдемо когось більш підходящого. Ти не готовий.
— Я це зроблю, — просто відповів Тінь.
— Але ти не мусиш. Ти не уявляєш, у що вплутуєшся.
— Це не має значення.
— А якщо ти помреш? Якщо тебе це вб’є?
— Тоді це мене вб’є.
Нансі розлючено жбурнув недопалок сигарилли на лужок:
— А я казав, що в тебе тями ні грама, і от ти досі ні граминки розуму не нажив. Невже ти не помічаєш, що тобі допомагають знайти вихід?
— Вибачте, — більше Тінь нічого не сказав. Нансі розвернувся і пішов до мікроавтобуса.
Чорнобог підійшов до Тіні. Не було схоже, що він особливо задоволений.
— Мусиш це пережити. Щоб ціленьким потрапити мені до рук.
Тоді легенько постукав п’ястуком Тіні по чолі, сказав «Бам!», стиснув його плече, поплескав його по руці і пішов назад до автобуса.
Найбільша жінка, яку, здається, звали Урта, чи, може, Урдер — її так і не вдовольнила Тінева вимова — жестом наказала йому роздягнутися.
— Догола?
Жінка знизала плечима. Тінь залишився у білизні та футболці. Жінки поприставляли свої драбини до дерева. Тоді показали йому на одну з драбин, боковинки якої вкривав орнамент із квітів і листя.
Він піднявся на дев’ять сходинок. Тоді, на їхній знак, ступив на низьку гілку.
Середульша жінка висипала все, що було в мішку, на траву. Виявилося, що там був клубок тонких мотузок, поруділих від часу та бруду. Жінки стали акуратно сортувати мотузки по довжині, розплутувати й розкладати їх поруч із тілом Середи.
Далі вони піднялися на свої драбини й стали в’язати пута, сплітати їх у складні елегантні вузли. Спершу прикріпили їх до дерева, а тоді обплели ними Тінь. Без жодних ознак сум’яття, схожі на медсестер, повивальниць чи на жінок, які обмивають трупи, вони роздягнули його донага, а тоді зв’язали: не туго, але міцно й остаточно. Його вразило, як зручно вузли і мотузки прийняли на себе його вагу. Мотузки тримали його — під руками, між ніг, довкола талії і колін — і він висів, прив’язаний до дерева.
Ось йому накинули зашморг на шию, не затягуючи, і на цьому було все. Спершу висіти було не дуже приємно, але його вага так добре розподілилася між мотузками, що жодна з них не врізалася в плоть.
Тіневі ноги бовталися десь метри за два над землею. Безлистяне дерево здавалося величезним, його гілля чорніло на тлі сірого неба, а шовковиста кора була сріблясто-сіруватою.
Жінки прибрали драбини. Він на мить запанікував, що залишається без опори, коли його тіло провисло на десяток сантиметрів, але пута витримали його вагу. Він не зронив ані звуку.
Тінь був там повністю оголений.
Жінки поклали тіло, загорнуте в саван із мотельного простирадла, біля підніжжя дерева і залишили його там.
Залишили самого.
Розділ п’ятнадцятий
Першого дня на дереві Тінь відчував лише дискомфорт.
Час від часу ненадовго приходили біль чи страх, а зрідка — дивне відчуття, щось між нудьгою та апатією. Це було прийняття своєї долі, безбарвне очікування.