Він не говорив нічого, а тоді запитав:
— Ти ж при смерті, ти знаєш про це?
Але Тінь не міг відповісти. Усе було надто далеко. Яструб ліг на крило, осідлав висхідні потоки і гвинтом знявся у ранкове небо.
Місячне сяйво.
Судомний кашель скрутив Тіневе тіло, проштрикнув пекельним болем груди та горлянку. Він задихався.
— Привіт, цуцику, — покликав його знайомий голос.
Він опустив погляд.
Місяць яскраво світив крізь гілки — було ясно, мов удень. У цьому сяйві, на землі під ним, стояла жінка з блідим обличчям. Вітер шурхотів гілками.
— Привіт, цуцику, — повторила вона.
Він намагався щось сказати, але натомість глибоко та надсадно закашлявся. Довго не міг зупинитися.
— Знаєш, любий, мені не подобається цей кашель, — лагідно мовила вона.
— Привіт, Лоро, — прохрипів Тінь.
Вона подивилася на нього мертвими очима і всміхнулася.
— Як ти мене знайшла?
Вона постояла мовчки, осяяна місяцем. А тоді відповіла:
— Ти єдине, що пов’язує мене з життям. Єдине, що в мене залишилося. Єдина річ, не забарвлена однотонно-похмурим сірим. Зав’яжи мені очі та кинь у найглибше місце на дні океану — я все одно знатиму, де тебе шукати. Заховай мене на сотню кілометрів під землю — я знатиму, де ти є.
Він подивився на жінку, осяяну місяцем, і в його очах забриніли сльози.
— Я зніму тебе зараз, — сказала вона за якийсь час. — Я надто часто витягаю тебе з халеп, чи не так?
Він знову кашлянув і прохрипів:
— Залиш мене. Я маю це закінчити.
Вона підвела на нього погляд і похитала головою.
— Ти з глузду з’їхав. Ти вмираєш. Залишишся калікою, або ти вже каліка.
— Напевно. Але я живий.
— Так, — відповіла вона, подумавши. — Здається, тепер ти живий.
— Як ти казала мені тоді. На кладовищі.
— Здається, що це було так давно, цуцику... А ти знаєш, тут мені краще. Не так болить. Розумієш, про що я? Але все так пересохло.
Вітер затих, і тепер він чув її запах: гнилизни, розкладання і тління. Це був сильний запах, і дуже неприємний.
— Мене вигнали з роботи, — продовжила вона. — Працювала вночі, але мені сказали, що люди скаржаться. Я намагалася пояснити, що це така хвороба, але їм пофіг. Так хочеться пити...
— Жінки, — сказав він. — У них вода. Будинок.
— Цуцику... — схоже, вона злякалася.
— Скажи їм... скажи їм, що я попросив дати тобі води...
Лора підняла бліде обличчя і пильно подивилася на Тінь, а тоді сказала:
— Я маю йти.
Раптом вона сухо закашлялась, скривилася і виплюнула якийсь білий згусток. Долетівши до землі, згусток розпався і став розповзатися в різні боки.
Тінь майже не міг дихати. На груди тисло, у голові паморочилось.
— Залишся, — сказав він слабким голосом, майже пошепки, не знаючи, почула вона чи ні. — Не йди. Побудь ніч зі мною.
Закашлявся.
— Я побуду тут трохи, — сказала вона. А тоді, як мати, що заспокоює дитя, ніжно промовила: — Я з тобою, так що тепер усе буде добре. Нічого не болітиме, поки я тут. Ти ж знаєш це?
Тінь закашлявся іще раз. Потім заплющив очі — лише на мить, як йому здалося. Але розплющивши їх, він виявив, що місяць зайшов, і він тепер сам.
Шум і пульсація в голові, сильніші за біль від мігрені, сильніші за будь-який біль. Все довкола розсипалося міріадами крихітних метеликів, що кружляли довкола нього, мов різнокольорові піщинки, а потім зникли у ніч.
Простирадло, в яке загорнули тіло біля підніжжя дерева, гучно лопотіло на ранковому вітрі.
Тоді перестало шуміти. Усе сповільнилося. Нічого більше не примушувало його дихати. Серце зупинилося в грудях.
Пітьма, в яку він зайшов цього разу, була надзвичайно глибокою. Її освітлювала єдина зоря. То була кінцева пітьма.
Розділ шістнадцятий
Та я ж не сліпий — бачу, що проти мене шахрують. Але в цьому містечку більше нема де грати.
Дерева більше не було, по-ранковому сірого неба над ним більше не було, усього світу більше не було. Небо стало опівнічно-чорним, на ньому холодно виблискувала єдина зірка — і більше нічого. Тінь ступив крок уперед і мало не впав.
Погляд під ноги: він стояв на вершечку скелі. Донизу вели сходи — такі величезні, що їх, певно, у сиву давнину видовбали гіганти, яким треба було тут спуститися.
Він рухався вниз, зістрибуючи з краю кожної сходинки. Усе боліло, але це був біль тіла, спраглого до рухів, а не передсмертна агонія тіла, підвішеного на дереві.
Тінь не здивувався, коли усвідомив, що вбраний у джинси та білу майку. Босий. Раптом згадав — саме цей одяг був на ньому тієї ночі у квартирі Чорнобога, коли до нього прийшла Опівнічна Зоря та показала сузір’я, що назвала Одіновим Возом. А ще вона взяла з неба місяць і вручила йому.
Тепер Тінь розумів, хто на нього чекає. Він спуститься сходами, і там буде Опівнічна Зоря.
Вона справді стояла там, унизу сходів. У небі не було місяця, але вона однаково купалася у його сяйві, а в білому волоссі грали сріблясті відблиски. На ній була та сама, бавовняна з мереживом, нічна сорочка, що й тієї ночі в Чикаґо.
Зоря всміхнулася, побачивши його, і тут же опустила погляд, ніби чимось збентежившись.
— Привіт, — сказала вона.
— Привіт, — відповів Тінь.
— Як справи?
— Не знаю. Певно, я вишу на дереві, і мені сниться ще один химерний сон. Відтоді, як я вийшов із в’язниці, мені постійно сняться химерні сни.
Її осяяне місяцем обличчя (хоч на фіолетово-чорному небі не було жодного світила — навіть єдина зірка сховалася за скелею, біля підніжжя якої вони стояли) набуло одночасно урочистого і вразливого вигляду.
— На будь-які запитання ти можеш отримати відповідь, якщо ти цього хочеш. Але щойно ти почуєш відповідь, вже не зможеш її забути. Ти повинен це зрозуміти.
— Я розумію.
Дорога за її спиною розгалужувалася. Тінь знав, що тепер має обрати шлях. Але спершу він мав зробити ще дещо. Перевірив кишеню джинсів і з полегшенням відчув знайому вагу в руці. Він дістав монету, тримаючи між вказівним і великим пальцями: це був срібний долар 1922 року карбування з профілем Свободи.
— Це твоє, — сказав.
Тоді він згадав, де насправді був його одяг. Ті жінки склали всі його речі в полотняний мішок, з якого дістали мотузки, а тоді зав’язали мішок і поклали його між коріння дерева. А тоді найбільша жінка притисла мішок важким каменем, аби вітер не дістав його. Тож Тінь знав, що в реальному світі цей долар чекав на нього в кишені штанів, які склали до мішка, що його заховали під каменем. Але все-таки він відчував долонею важкість монети тут, на вході до підземного царства.
Тонкими пальцями вона забрала долар зі Свободою з Тіневої долоні.
— Дякую. Вона двічі купила тобі свободу. І тепер вона освітить тобі шлях у пітьмі.
Вона затисла монету в кулаці, а тоді підняла руку і повісила її в повітрі — так високо, як тільки могла сягнути. Тоді відпустила. І тут Тінь зрозумів, що це ще один сон — монета-бо не впала, а продовжувала підніматися догори, поки не зупинилась десь на півметра вище Тіневої голови. Та це вже не був срібний долар. Пані Свобода зникла разом зі своєю шпичастою короною. Тепер на монеті промальовувався невиразний лик місяця, що його бачиш літньої ночі — бачиш, поки не придивляєшся, бо доскіпливому погляду відкриваються моря і кратери, і мозок більше не впізнає обрисів людського обличчя у тих темних плямах, що розкидані місячною поверхнею без будь-якого умислу чи системи.
Тінь ніяк не міг вирішити: бачить він місяць розміром із доларову монету на висоті півметра над своєю головою, чи бачить він місяць розміром із Тихий океан, віддалений на тисячі кілометрів? Чи була хоч якась відмінність? Певно, все це залежить лише від перспективи. Певно, все це залежить від точки зору.