Він подивився на роздоріжжя, що лежало перед ним.
— Який шлях мені обрати? Який із них безпечніший?
— Обирай якийсь один, і на другий уже не станеш, — відповіла Зоря. — Але безпечних шляхів немає. Що ти обереш: гірку правду чи солодку брехню?
Тінь завагався.
— Правду. Я надто далеко зайшов, щоб знайти тут іще одну брехню.
— Тоді доведеться заплатити, — сумно сказала вона.
— Заплачу. Яка ціна?
— Твоє ім’я. Справжнє ім’я. Маєш віддати його мені.
— Але як?
— Ось так, — мовила вона і поклала свою тендітну долоню йому на маківку.
Він відчув, як пальці Зорі гладять шкіру, а потім опиняються під нею, залазять усередину черепа, глибоко у мозок. Залоскотало — не тільки в голові, але й нижче по хребту. Тоді Зоря витягла руку. На пучці її вказівного пальця палахкотів вогник — ніби свічечка, тільки полум’я було фосфорно-білим.
— Це моє ім’я?
Зоря стисла кулак і вогник згас.
— Це було твоє ім’я, — тоді витягла руку і вказала на дорогу праворуч: — Тобі туди. Цього разу.
Безіменний під місячним сяйвом, на роздоріжжі Тінь повернув праворуч. Він обернувся і хотів подякувати Зорі, але побачив лише пітьму там, де раніше була жінка. Можливо, він був глибоко під землею — але ж шлях досі освітлював крихітний місяць, що висів у темряві над ним.
Він завернув за ріг.
Якщо потойбічне життя було таким, подумав він, то воно збіса схоже на Дім-на-Скелі: наполовину діорама, наполовину страшне видіння.
Він бачив себе, вдягненого у синю тюремну уніформу, в кабінеті начальника, який повідомляє, що Лора загинула в автокатастрофі. Він бачив вираз свого обличчя — це був вираз людини, яка зрозуміла, що весь світ її покинув. Зараз було боляче бачити себе, ті нічим не приховані емоції і той страх. Він поспішив уперед, крізь сірий кабінет начальника тюрми, і опинився перед майстернею з ремонту відеомагнітофонів на околиці Іґл-Пойнта. Три роки тому. Так, саме в цей день.
Він знав, що у майстерні він дере Ларрі Паверса і Бі-Джи Веста як Сидорових кіз, збиваючи собі кісточки пальців. Скоро він вийде звідти, і в нього в руках буде коричневий пакет із супермаркета, вщерть напханий двадцятидоларовими банкнотами. Вони так і не змогли довести, що він узяв ті гроші: це була його частка — і ще невеликий бонус згори, бо не слід намагатися обвести їх із Лорою круг пальця. Він був усього лиш водієм, але він чудово впорався із роботою, він зробив усе так, як вона попросила...
На суді ніхто не згадував пограбування банку, хоч, певно, багатьом дуже кортіло. Вони нічого не могли довести, поки всі причетні мовчали. А причетні мовчали. Прокуророві довелося зосередитися на тілесних ушкодженнях, які Тінь завдав громадянам Паверсу та Весту. Він показував фотографії цих двох після прибуття до місцевої лікарні. Тінь майже не захищався — так було простіше. Ні Паверс, ні Вест ніяк не могли пригадати, через що ж у них зчинилася така жорстка суперечка, хоча обидва точно пам’ятали, що Тінь перший напав.
Ніхто не говорив про гроші.
Ніхто навіть не згадав про Лору, і це було все, про що Тінь міг тільки мріяти.
Цікаво, думав Тінь, чи було б комфортніше йти шляхом солодкої брехні? Він полишив це місце і пішов кам’яною доріжкою до нового, що було схожим на лікарняну палату. Це справді була палата в муніципальній лікарні Чикаґо, і Тінь відчув, як сльози застрягають у горлі. Він зупинився. Не хотів дивитися. Не хотів іти далі.
У лікарняному ліжку його мати знову помирала — а вона померла, коли йому було шістнадцять. І так, ось він тут — кремезний і незграбний шістнадцятирічний хлопець із розсипами вугрів на шкірі кавового кольору сидить коло її ліжка і не здатен на неї подивитися, тому читає товсту книгу в м’якій палітурці. Тепер Тіні стало цікаво, що ж це була за книжка, і він обійшов лікарняне ліжко, аби придивитися. Він став між ліжком і кріслом, переводячи погляд з одного на інше: хлопець скрутився на кріслі, занурившись у «Веселку земного тяжіння» в марній спробі втекти від маминої смерті в Лондон часів Другої світової, але літературна фантасмагорія не давала ні полегшення, ні виправдання такій поведінці.
Мати лежала із заплющеними очима — морфін подарував їй сон і спокій. У неї була серповидноклітинна анемія, і вона звикла до нападів болю, звикла, що треба просто перетерпіти. Надто пізно лікарі виявили лімфому. Зараз її шкіра жовтавосіра. Їй було не набагато більше тридцяти, але видається вона значно старішою.
Тінь хотів розбурхати, струсонути цього незграбного хлопця, яким колись був, примусити його взяти її за руку, зробити хоч щось, перш ніж вона піде назавжди — а він знав, що вона піде. Але він не міг торкнутися себе в минулому, тож він у минулому сидить і читає. А його мати так і померла, поки він сидить у кріслі поряд, заглибившись у товсту книгу з м’якою палітуркою.
Після цього він уже не мав звички читати. Не міг довіритися літературі. Нащо ті книжки, якщо з них жодної користі в таких випадках?
Тінь залишив палату і став спускатися звивистим коридором, усе глибше і глибше під землею.
Потім він знову побачив матір і не одразу повірив своїм очам, такий молодий вона мала вигляд — їй ще немає двадцяти п’яти, її ще не звільнили за станом здоров’я, і вона на черговій квартирі у північній Європі, яку винайняло посольство. Тінь роззирнувся навколо, аби зрозуміти, що відбувається, і побачив себе, ще зовсім малого — великі світло-сірі очі та пряме чорне волосся. Дитина свариться з мамою. Тінь знав, про що вони сваряться, навіть не чуючи слів — зрештою, вони завжди сварилися через одне й те саме.
«Розкажи мені про батька». — «Він помер. Досить уже запитувати про нього». — «Ким він був?» — «Забудь про нього. Помер та й годі». — «Покажи хоч фото». — «Нема у мене фото», — відповість вона тихим роздратованим голосом, і Тінь знав, що коли малий розпитуватиме далі, вона розлютиться ще більше, кричатиме чи навіть битиме. А ще він знав, що дитина все одно розпитуватиме, тож просто відвернувся від сценки і пішов далі коридором.
Шлях зміївся, йшов закрутами та завитками, і Тінь уявляв нори гігантських плазунів, кишківники та глибочезне коріння велетенського дерева. Коридор розширився: ліворуч було підземне озеро. Десь попереду було чутно, як у водойму падають краплі — кап, кап, — але поверхня залишалася дзеркально рівною. Тінь став на коліна над водою, нахилився, зачерпнув воду долонею і став пити. Тоді пішов далі, аж поки його не освітили мерехтливі вогні дзеркальної диско-кулі, він став ніби в самому центрі всесвіту, і яскраві цятки, що кружляли довкола нього, були мов зірки та планети. Він не чув нічого — ні гучної музики, ні людей на танцмайданчику, що намагалися її перекричати. Тінь дивився лише на одну жінку — ніколи він не бачив свою маму такою юною. Зараз вона сама була ще майже дитиною.
І вона танцює.
Тінь геть не здивувався, коли впізнав чоловіка поряд із нею. Він дуже мало змінився за тридцять три роки.
Вона напилася: Тінь зрозумів це з першого погляду. Випила вона небагато, але звички до алкоголю у неї немає. Десь за тиждень вона сяде на корабель до Норвегії. Вони пили «маргариту» — сліди солі можна помітити в неї на губах і на тильному боці долоні.
Середа не носить звичного костюма з краваткою, але над нагрудною кишенею сорочки раз-по-раз виблискує та міниться у світлі диско-прожекторів срібна шпилька у формі дерева. Він непогано танцює. З них виходить прекрасна пара, незважаючи на різницю у віці. Він рухається плавно, мов вовк, що в’ється довкола здобичі.
Повільний танець. Він притягає її, власницьким рухом кладе лабету їй на сідницю і притискає до себе ще ближче. Іншою рукою він задирає їй підборіддя, і вони цілуються прямо тут, на танцмайданчику, і вихор різнокольорових вогнів диско-кулі мерехтить довкруж них у центрі всесвіту.