— А я вас знаю, — зрештою мовив він до істоти на носі човна.
— Авжеж! — відповів човняр. Олійна лампа, що освітлювала їм шлях, запалахкотіла яскравіше, аж Тінь закашлявся від чаду. — Ви ж на мене працювали. Шкода, що Лайлу Ґудчайлд довелося ховати без вас.
Голос був суворий і чіткий, ніби карбував слова.
Чад застив очі. Тінь витер сльози руками і побачив у димній хмарі високого чоловіка у костюмі та окулярах із золотою оправою. А тоді дим розвіявся, і човняр знову був напівлюдиною із головою річкового птаха.
— Пане Ібісе?
— Радий вас бачити, Тіне, — відповіла істота голосом пана Ібіса. — Ви коли-небудь чули слово психопомп?
Тіні здавалося, що він це слово знав. Але то було колись дуже давно, тому він заперечно похитав головою.
— Люди обожнюють вигадувати чудернацькі терміни на позначення простих речей. Це слово означає супровід. Усім нам притаманні певні функції, і кожна з них визначає окремий спосіб існування. За моїм власним світовідчуттям, я — непримітний кабінетний науковець, що записує перекази і вимріює минувшину, якої могло й не існувати насправді. І до певної міри я ним і є. Але понад те я маю й інші сфери відповідальності, і в одній з них я психопомп — як і дехто з тих, із ким ви зазналися останнім часом. Я супроводжую живих у царство мертвих.
— А я думав, що я вже у царстві мертвих.
— Ще ні. Тут не царство мертвих per se. Це просто передпокій.
Човен ковзав по дзеркальному плесу підземного озера. Пташина голова човняра дивилася вперед. І тоді пан Ібіс промовив, не рухаючи дзьобом:
— Ви всі, люди, думаєте про живих і мертвих, ніби це дві взаємовиключні категорії. Наче ріка не може бути водночас дорогою або пісня — кольором.
— Але ж це так і є, — здивувався Тінь. — Хіба ні?
Луна прокотилася печерою та прошепотіла Тіні його власні слова.
— Вам краще було б затямити, — роздратовано зауважив пан Ібіс, — що життя і смерть — це дві сторони однієї монети. Як орел і решка на вашому четвертаку.
— А якби в мене був четвертак із двома орлами?
— У вас немає. Такі є тільки в цілковитих телепнів. І у богів.
Раптова бентега оповила Тінь там, на човні над темною водою. Його уява вималювала дитячі обличчя, які осудливо позирали на нього з-під дзеркальної поверхні озера: розпухлі від води, із порожніми тьмяними очима. У підземній печері панував мертвий штиль, і жоден порух вітерця не міг потурбувати гладеньке чорне плесо.
— Отже, я помер, — сказав Тінь. Він став потроху звикати до цієї думки. — Або скоро помру.
— Ми на шляху до Зали мертвих. Я домовився, аби прийти по вас довірили саме мені.
— Чому?
— По-перше, я психопомп. По-друге, ви мені подобаєтеся. Ви старанно працювали на мене. Чого б мені й не прийти?
— Бо... — Тінь збирався з думками. — Бо я ніколи у вас не вірив. Бо я не знайомий так близько з єгипетською міфологією. Бо це так несподівано. Що сталося зі святим Петром і райськими вратами?
Пан Ібіс повільно похитав головою з довгим дзьобом.
— А хіба має значення, віриш ти в нас чи ні? Важливо те, що ми у тебе вірили.
Човен торкнувся землі. Пан Ібіс зійшов з нього прямо у воду і наказав Тіні зробити те саме. Взяв мотузку з дна човна і передав Тіні ліхтар, що мав форму півмісяця. Вони вийшли на берег, пан Ібіс прив’язав човен до металевого кільця, що стирчало просто з кам’яної підлоги. Потім він забрав ліхтар у Тіні і повів його за собою. Він тримав ліхтар високо і йшов швидко, а світло ліхтаря відкидало довгі тіні на кам’яну підлогу та високі стіни коридора, прорубаного в скелі.
— Ви налякані? — запитав пан Ібіс.
— Та ні, не дуже.
— Тоді я порадив би вам дорогою пробудити в собі емоції благоговіння й душевного трепету. Вони будуть дуже доречними, зважаючи на обставини.
Тінь не боявся. Йому було цікаво, він був трохи збентежений, але це й усе. Його не лякала зачаєна темрява, яку розганяв тільки ліхтар пана Ібіса, його не лякала власна смерть, його навіть не лякала величезна, розміром із елеватор, собакоголова істота, що витріщалася на них. Тоді ця істота утробно заволала, і від цього звуку Тінева шия взялася сиротами.
— Тіне! Настав час суду.
Тінь підняв голову і позирнув на створіння.
— Пане Шакале?
Анубіс опустив руки з величезними темними долонями, взяв Тінь і підніс ближче до голови.
Шакаляча голова оглядала його уважним поглядом блискучих очей: незворушно, як пан Шакал оглядав ту мертву дівчину на прозекторському столі. Тінь відчував, як усі його недоліки, помилки, моменти слабкості виходять назовні, відчував, як їх зважують і вимірюють, відчував, як його, подібно до тієї дівчини, препарують, як відрізають від його органів шматочки і куштують.
Ми часто воліли б забути речі, через які нам ніяково. Ми виправдовуємося за них, ховаємо їх за солодкою брехнею або й справді забуваємо. І от усе, за що Тіні було соромно в житті, усе, що він хотів би не чинити чи вчинити інакше — усе це накотило на нього і затягло у бурхливий вихор провини, жалю та ганьби, від якого ніяк не можна було сховатися. Він був нагий, оголений, відкритий, як труп на розтині. Темний бог, Анубіс, був його прозектором, прокурором і переслідувачем.
— Прошу... — промимрив Тінь. — Будь ласка, досить.
Та огляд не припинявся. Кожна брехня, що її він коли-небудь казав, кожна річ, що її вкрав чи присвоїв, кожна кривда, що її завдав іншій людині, кожне дрібне злодійство та крихітне вбивство, що їх так буденно чинив із дня у день — усе це і безліч іншого витягав на холодне світло і оцінював шакалоголовий останній суддя.
Тінь болісно і безнадійно заридав, зігнувшись на долоні темного бога. Він знову був крихітним дитям, а відчуття немічності та безвиході були гіршими, ніж будь-коли за життя.
А тоді все закінчилося без попередження. Тінь і далі схлипував, сльози і шмарклі текли по обличчю. Він почувався так само безпорадним, але величезні долоні акуратно, майже ніжно, опустили його і залишили на кам’яній підлозі.
— Де його серце? — заволав Анубіс.
— У мене, — промуркотів жіночий голос. Тінь підвів погляд. Баст стояла поряд з істотою, яка вже не була паном Ібісом, і тримала Тіневе серце у правій руці. Воно осяювало її обличчя рубіновим відблиском.
— Дай його мені, — сказав Тот, ібісоголовий бог, а тоді взяв Тіневе серце до рук, які не були людськими, і повагом рушив уперед.
Анубіс поставив перед ним золоті терези.
— Отже, тепер ми дізнаємося, на що я заслужив? Рай, пекло, чистилище? — зашепотів Тінь до Баст.
— Якщо пір’їнка врівноважить твоє серце, — відповіла вона, — то ти сам обереш кінець.
— А якщо ні?
Вона знизала плечима і скривилася, ніби не хотіла говорити про неприємне. Але зрештою сказала:
— Якщо ні, то ми згодуємо твої серце та душу Аммету, Поглиначу Душ...
— Сподіваюся, що кінець усьому цьому можна буде покласти щасливий.
— Ніщо не закінчується щасливо, — відказала богиня. — Ніщо взагалі не закінчується.
Акуратно, шанобливо поклав Анубіс пір’їнку на одну шальку терезів.
Потім Анубіс поклав Тіневе серце на іншу. Щось вигулькнуло з пітьми і принишкло, затінене терезами, Тіні стало незатишно — він зовсім не хотів придивлятися до істоти, що там ховалася.
Перо було важким, але Тіневе серце також було важким. Кілька довгих тривожних миттєвостей шальки терезів не знаходили рівноваги.
Та зрештою терези вирівнялися, і створіння незадоволено поповзло назад у пітьму.
— Оце й усе, — тоскно протягла Баст. — Ще один череп у купу. Шкода. А я так сподівалася, що з тебе буде хоч якась користь у всій цій катавасії. Ніби дивишся на уповільнену зйомку автокатастрофи і нічого не можеш вдіяти, щоб їй запобігти.
— А тебе не буде на тій війні?
Вона похитала головою.
— Я дуже не люблю, коли хтось інший вказує, де і з ким мені слід битися.
Тиша запанувала тоді у Залі мертвих, і відлунювала вона від води і від пітьми.