Деякі заводили балачку. Зрідка чувся сміх, стишений і наче випадковий. По колу передавали пиво в бляшанках.
Через луг прийшло кілька місцевих чоловіків і жінок, їхні тіла рухались у незвичний спосіб, коли вони розтуляли рота, то їхніми устами промовляли лоа, що їх осідлали. Високий чорношкірий чоловік говорив голосом Папи Леґби, що відчиняє ворота. Барон Субота, вудунський володар смерті, правував тілом дівчинки-готки з Чаттануґи — здається, він обрав її тільки за чорний шовковий циліндр, що перекособочено вінчав її темне волосся. Вона говорила не власним дівочим голосом, а оксамитовим голосом Барона, смалила велетенську сигару і командувала трьома Ґеде, лоа померлих. Ґеде, в свою чергу, посіли тіла трьох братів середнього віку. Вони озброїлись пукавками і безперестанку переповідали неймовірно масні жарти — настільки непристойні, що ніхто, крім них, не сміявся. Втім, самі вони не відмовляли собі в задоволенні хрипко і часто пореготати із власних анекдотів.
Дві невизначеного віку жінки з народу чикамоґа у поплямлених мастилом джинсах і потертих шкіряних куртках розгулювали околицями та спостерігали за цими приготуваннями. Іноді вони тицяли пальцями і сміялись. Втручатися в конфлікт вони не збирались.
Округлий місяць викотився на сході. До повні йому бракувало дня. Здоровенний червоно-помаранчевий диск завис прямісінько над пагорбами і затулив собою півнеба. Але що далі він плив небом, то меншим і блідішим ставав, доки нарешті не завис високо-високо маленьким ліхтариком.
І залюднено було там, і зібралася там, коло підніжжя Сторожової гори, у місячному світлі, юрба, і чекала.
Лору мучила спрага.
Дехто з живих палахкотів у неї перед очима спокійним світлом, ніби свічка, інші — палали, немов смолоскипи. Завдяки цьому їх легко було знайти чи уникнути за потреби. Тінь же там, на дереві, палав по-своєму, сяяв ні на кого не схожим світлом.
Того дня, коли вони гуляли і трималися за руки, вона картала його за те, що він не живе. Певно, вона сподівалася викресати в ньому якусь іскру непідробного почуття, сподівалася побачити, що була заміжня за справжнім, живим чоловіком. Усе дарма.
Вона пригадувала, як вони йшли поряд і як їй хотілося пояснити йому, що ж вона має на увазі.
А тепер, помираючи на дереві, Тінь був цілковито живий. Вона спостерігала за ним: його життя гасло, і він був концентровано-справжній. Він попросив її побути поруч, залишитися на всю ніч. Він пробачив їй... Здавалося, він їй пробачив. Це не мало значення. Він змінився, і вона знала тільки це.
Тінь сказав їй піти до фермерського будинку — хтось дасть їй води. У будівлі не світилося, і вона не відчувала там нікого. Але він пообіцяв їй, що про неї потурбуються. Вона штовхнула двері — ті відчинилися, голосно зарипівши іржавими завісами.
Щось у її лівій легені ворушилося, звивалося і роїлося, і вона закашлялася.
Лора зайшла до вузенького коридора, майже перегородженого високим запилюженим фортепіано. Будинок усередині пахнув старою пліснявою. Вона протислася повз фортепіано, штовхнула ще одні двері і опинилася в старомодній вітальні, набитій ветхими меблями. На камінній полиці горіла гасова лампа. В каміні тліло вугілля, хоч ззовні Лора не бачила диму і не відчувала жодного запаху. Камін ніяк не розганяв прохолоди, що проймала Лору в цій кімнатці — хоч вона розуміла, що холодно їй могло бути зовсім не через температуру повітря.
Смерть боліла Лорі. Боліли переважно відсутні речі — ті, яких вона більше не мала: пекуча спрага висушила кожнісіньку клітину її тіла, а холод з кісток не могло прогнати жодне тепло. Іноді вона ловила себе на думці, що тріскотливий вогник багаття міг би її зігріти. Чи, може, їй стало б тепліше, якби вона вкрилася м’якою коричневою земляною ковдрою... і чи могло б холодне море втамувати спрагу?..
Раптом вона зрозуміла, що в кімнаті хтось є.
На старезній канапі сиділи три жінки, що нагадували експонат на якійсь химерній мистецькій виставці. Канапа була оббита потертим брудно-коричневим оксамитом, який колись давно, може, із сотню років тому, міг бути яскраво-жовтим. Жінки носили однаковісінькі тьмяно-сірі спідниці і светри. Їхні очі сиділи дуже глибоко, а шкіра була геть білою, ніби свіжі кості. Та жінка, що сиділа з лівого боку канапи, була гіганткою, чи майже гіганткою. Та, що сиділа справа, була лише трішки більшою за карлицю. Жінка посередині була, напевно, Лориного зросту. Вони слідкували за Лорою поглядом відтоді, як вона зайшла до кімнати, і мовчали.
Лора не здогадалася б, що там хтось міг бути.
У неї в ніздрі щось завовтузилось і обірвалось. Лора понишпорила в рукаві, витягла носовичок і висякалась. А тоді зіжмакала і викинула шмат тканини разом із вмістом у вогонь, на вугілля — а тоді дивилася, як носовичок чорніє, корчиться на вугіллі і стає помаранчевим мереживом. Вона дивилася, як личинки снують у вогні, коричневіють і згорають.
Тоді вона повернулася до жінок на канапі. Жодна з них і на волосок не зрушила з місця. Вони тільки стежили за нею.
— Доброго дня... Це ваша ферма? — поцікавилася Лора.
Найбільша з жінок кивнула. У неї були червоні руки і байдужий вираз обличчя.
— Тінь... Це хлопець, який висить там, на дереві... Мій чоловік. Він сказав передати вам, що просить у вас дати мені води, — щось велике заворушилося в неї в кишках. Перевернулось, а тоді затихло.
Тепер кивнула найменша з жінок. Встала з канапи. Поки вона сиділа, її ноги не торкалися підлоги. Жінка подріботіла з кімнати.
Лора чула, як відчиняються і зачиняються двері по всьому будинку. Тоді знадвору почулася вервечка скрипучих звуків. За кожним скрипом чувся сплеск.
Маленька жінка повернулася швидко. Вона несла коричневий глиняний глечик з водою. Акуратно поставила його на стіл і повернулась до канапи. Підтягнулася, звиваючись вибралася на сидіння поруч із сестрами.
— Дякую, — Лора підійшла ближче до столу роззирнулася за склянкою чи горнятком, але нічого такого не запримітила. Тому просто підняла глечик. Він був важчим, ніж здавався на погляд. Вода була ідеально прозорою.
Вона піднесла глечика до губ і почала пити.
Вода була холоднішою, ніж, на Лорину думку, взагалі могла б бути рідка вода. Ця вода проморозила Лорині зуби, язик і стравохід. Але жінка пила і не могла спинитись, а крижаний холод розповзався по її тілу — до шлунка, до нутрощів, до серця і до вен.
Вода розтікалася всередині. Лора подумала, що п’є рідкий лід.
Коли глечик раптово спорожнів, вона здивовано поставила його назад на стіл.
Жінки спостерігали за нею, не виказуючи жодних емоцій. З часу власної смерті Лора не знала метафор: речі або були, або ні. Але тепер, дивлячись на жінок на канапі, вона подумки бачила суддів, науковців, що спостерігали за лабораторною тваринкою.
Несподівано її стали бити дрижаки. Вона спробувала спертися на стіл, але той вислизав, ніби навмисне уникаючи її долоні. Коли вона нарешті знайшла рукою дерево, її знудило. З неї вивергалися жовч і формалін, черва і личинки. Сфінктери розслабилися, її пронесло, вона мочилася: її тіло різко, ґвалтовно виштовхувало усе чужорідне. Якби вона могла кричати, то закричала б... Але тут вона несподівано і сильно вдарилась об запорошені дошки підлоги. Якби вона дихала, то цей удар, певно, вибив би з неї дух.
Час перебігав її тілом і крутився в ній, ніби піщаний вихор. Свідомість запустила тисячі спогадів водночас: ось вона, мокра і смердюча, лежить на долівці фермерського будинку, ось вона загубилася в супермаркеті передріздвяного тижня, а її батько десь заподівся, ось вона сидить у барі в мексиканському ресторанчику, замовляє полуничний дайкірі і роздивляється хлопця, який прийшов на побачення наосліп — похмурий здоровило, але невинний, мов дитина, — і розмірковувала, як той цілується, і ось вона в машині, що перевертається і ковзає по заледенілій дорозі, а Роббі волає на вухо, аж доки металевий парканчик нарешті не зупиняє рух машини, а ті, хто були всередині, продовжують летіти вперед...
Вода часу, яка тече з джерела долі, з криниці Урд — не жива вода. Не зовсім жива. Але вона живить коріння Світового дерева. Іншої такої води немає.