— Якщо він піде назавжди, буде кінець.
— Але битва...
— Якщо ми його втрачаємо, тоді все одно, хто переможе. Вже буде без різниці... — цей юнак мав такий вигляд, ніби найбільше на світі зараз йому потрібна тепленька ковдра, горнятко солодкої кави і людина, яка обніматиме його, колисатиме і вислуховуватиме його маячню, аж доки до нього не вернеться глузд.
Він не знав, куди подіти руки, тому вони нерухомо висіли уздовж тулуба.
— Де він? Десь поруч?
Чоловік подивився на тюльпан, тоді повільно похитав головою:
— Далеко звідси.
— Ну, але я потрібна тут. Не можу просто звалити. І взагалі, як я маю туди дістатись? Якщо ти забув, я не вмію літати так, як ти.
— Не вмієш, — погодився Гор. Тоді похмуро глянув догори і показав на іншу плямку, що кружляла над ними, а тоді ринула до них із темних хмар, збільшуючись: — А от він уміє.
Минуло ще кілька безглуздих годин за кермом, і агент Град уже ненавидів GPS не менше, ніж ненавидів Тінь. У цій ненависті, одначе, не було пристрасті. Він думав, що складно знайти дорогу до ферми і великого ясена. Виявилося, що знайти дорогу від ферми складніше устократ. Здавалося, куди б він не повертав, куди б не спрямовував автівку вузькими битими шляхами — сільські дороги Вірджинії, певно, починалися як оленячі чи коров’ячі стежки — він усе одно повернеться на це місце з воротами і намальованим вручну написом «Ясен».
Казна-що. Йому треба всього-навсього відтворити свій шлях сюди, просто повертати ліворуч там, де він повертав праворуч, і навпаки.
А він же саме так і робив минулого разу, і знову опинився тут, коло чортової ферми! Вже вкотре. Над ним купчилися важкі дощові хмари, денного світла ставало менше — ніби не ранок зараз, а збирається на вечір. А йому ж іще їхати і їхати: таким темпом він ніколи не дістанеться Чаттануґи до обіду.
Мобільний незмінно скаржився, що «Ваш телефон поза зоною досяжності». Паперова мапа, що її Град тримав у бардачку, показувала тільки головні дороги, швидкісні траси і шосе, так, ніби поза ними нічого не існувало.
Довкола не було нікого, хто міг би підказати, куди їхати. Будинки ховалися далеко від доріг. Вікна не світилися. Бак скоро спорожніє. Він почув гуркотіння далекого грому, і перші краплини важко застукотіли по вітровому склу.
Тому коли Град побачив жінку, що крокувала узбіччям, то зрозумів, що мимоволі всміхається.
— Слава богу! — сказав він уголос і під’їхав ближче. Опустив віконце. — Пані? Я перепрошую. Я заблукав. Можете підказати мені, як звідси дістатися до траси 81?
Вона уважно поглянула на нього крізь відчинене пасажирське віконце і відповіла:
— Знаєте, навряд чи я зможу вам пояснити. Але покажу, якщо хочете.
Жінка мала бліду шкіру, а її мокре волосся було довгим і темним.
— Сідайте, — агент Град ні на мить не завагався. — У першу чергу нам треба знайти заправку.
— Дякую. А ви мене підкинете, куди мені треба, — тоді сіла до машини і глянула на нього фантастично блакитними очима. — Ой, у вас тут якась гілка.
— Просто закиньте її на заднє сидіння. Вам куди? Пані, якщо ви допоможете дістатися до автозаправки і на трасу, я відвезу вас прямісінько під двері вашого будинку.
— Дякую. Але мені, здається, далі, ніж вам. Якщо просто довезете мене до траси, буде добре. Може, далі мене підвезе далекобійник.
І вона всміхнулася кутиком рота. Від цієї усмішки вона мала дуже відважний, рішучий вигляд, і саме від неї Град розтав остаточно.
— Пані... Зі мною ви поїдете з більшим комфортом, ніж будь-який далекобійник може вам запропонувати!
Він відчував запах її парфумів: важкий, насичений, але приємний аромат магнолій і бузку.
— Я їду до Джорджії. Дорога далека.
— Мені якраз треба до Чаттануґи. Я вас везтиму, поки нам по дорозі.
— Ага... А як вас звуть?
— Мак, — відповів агент Град. Коли він знайомився з жінками у барах, то часом додавав: «А ті, хто мене знають поближче, кличуть мене Біґ-Маком». Але сьогодні це було зайве. Попереду довга дорога, і вони ще поговорять. — А вас?
— Лора.
— Що ж, Лоро. Я певен, що ми потоваришуємо.
Товстий пацан зустрів агента Світа у «Веселковій кімнаті» — над доріжкою було зведено стіни і дах із вікнами, що мали шибки з червоного, зеленого і жовтого пластику. Той нетерпляче крокував від вікна до вікна, визирав назовні. Золотий краєвид, червоний краєвид, зелений. Пан Світ мав коротке рудувате волосся і носив пальто «Барберрі».
Товстун прокашлявся. Світ звів на нього погляд.
— Перепрошую? Агенте Світе?
— Так. Слухаю. Все за графіком?
У товстуна пересохло в роті. Він облизав губи і сказав:
— Я про все домовився. Ще чекаю на підтвердження щодо гелікоптерів.
— Вони будуть тут, коли стануть нам потрібними.
— Добре, — кивнув товстий малий. — Добре.
Він мовчки стояв і не йшов. На чолі у нього красувався синець.
— Ще щось? — врешті запитав агент Світ.
Пауза. Пацан ковтнув і кивнув.
— Так. Іще... щось.
— Хотів би про це поговорити наодинці?
Хлопчина знову кивнув.
Агент Світ провів товстуна до польового штабу: вогкої печери з діорамою, на якій п’яні феї гнали самогон через дистилятор. Знак попереджав туристів, що йдуть ремонтні роботи і вхід заборонено. Чоловіки вмостилися на пластикових стільцях.
— То чим я можу допомогти? — поцікавився агент Світ.
— Допомогти. Так. Нехай. Дві речі. Так? Слухай. По-перше. Чого ми чекаємо? І по-друге... Друга річ складніша... Глянь. У нас є пушки, так. Гармати, бомби, справжня зброя. А в них — мечі, ножі, молоти і кам’яні сокири. І ці... залізні ломи. Наші чортові бомби самі наводяться на ціль!
— І ми не будемо їх запускати.
— Я знаю. Ти вже казав. Я знаю. І без них впораємося. Але. Слухай. Відтоді, як я замочив ту сучку в Лос-Анджелесі, я...
Малий затнувся і скривився. Здавалося, він боявся продовжувати.
— Ти збентежений?
— Так. Добре слово. Саме так. Якась... непозбувна бентега. Ха-ха. Саме так.
— І що саме тебе бентежить?
— Ну... Буде битва, і ми переможемо.
— І це тебе непокоїть? Мене це тішить і захоплює.
— Так. Розумію. Але вони б і так вимерли. Вони — як поштові голуби і тасманські тигри. Хіба ні? Кого вони взагалі гребуть? А так тут буде різанина. Якби ми просто почекали, їх би просто не стало.
— Ага, — кивнув агент Світ.
Він розумів його думку. Товстун зрадів. Тоді продовжив:
— Слухай, я не єдиний, хто так почувається. Я поговорив із командою «Радіо модерн», усі вони хочуть залагодити справу миром. Біржовики просто хочуть, аби про все подбала невидима рука ринку. Я намагаюся... Січеш, стати голосом розуму.
— Так воно і є. На жаль, є певна інформація, до якої в тебе нема доступу, — сказав агент Світ і увінчав ці слова кривою пошрамованою посмішкою.
— Світе? А що трапилося з твоїми губами? — закліпав хлопець.
— Правду кажучи, — зітхнув Світ, — мені їх зашили. Колись давно.
— Bay. Серйозна хуйня. Як омерта.
— Так. Типу того. Знаєш, на що ми чекаємо? Чому не вдарили минулої ночі?
Товстун закивав. Він вкривався холодним потом.
— Ми досі не вдарили, бо я чекаю на свою гілочку.
— Гілочку?
— Саме так. Гілочку. І знаєш, що я з нею зроблю?
— Е-е-е, ні, — похитав головою малий. — Ну гаразд, я запитаю. І що ж?
— Я можу сказати, але потім мені доведеться тебе вбити, — сухо пояснив агент Світ. А тоді підморгнув, і розмова між двома чоловіками стала набагато менш напруженою.
Хлопчина захихотів. Тихі смішки клекотали десь у глибині його горлянки.
— Хах. Ясно. Дійшло. Січу. Технопланета отримала повідомлення. Гучне і чітке. Менше знаєш, краще спиш, точно.