Тінь підвівся і передав Джекові бляшанку.
— Минулого разу такого краєвиду на водоспад не було.
Віскі-Джек змовчав. Відкрив бляшанку і випив половину її вмісту одним довгим, повільним ковтком. Тоді спитав:
— Пригадуєш мого племінника? Гаррі Синю Сойку? Поета. Того, який дав тобі свого «Б’юіка» в обмін на ваш «Віннебаґо». Пригадуєш?
— Звісно. Тільки я не знав, що він ще й поет.
Віскі-Джек гордо задер підборіддя:
— Найкращий скурвів поет на всю Америку, — тоді осушив решту бляшанки, відригнув і потягнувся по наступну.
Тим часом Тінь відкрив свою, і двоє чоловіків сиділи під ранковим сонечком, на камені між блідо-зеленої папороті, дивилися на водоспад і пили пиво. Там, де земля була завжди затінена, і досі лежав сніг.
Ґрунт був вологим і болотистим.
— У Гаррі був діабет, — знову заговорив Віскі-Джек. — Трапляється. Надто часто, чорт забирай, трапляється. Такі, як ти, приперлися до Америки, відібрали в нас цукрову тростину, картоплю та кукурудзу і стали продавати нам картопляні чіпси і попкорн з карамеллю. А такі, як ми, стали хворіти... — він сьорбнув ще пива у задумі. — За свою поезію він отримав кілька нагород. Якісь люди в Міннесоті хотіли, аби він видав книгу віршів. Тому він їхав до Міннесоти, аби з ними переговорити. Обміняв ваш «Баґо» на жовту «Міату». Лікарі кажуть, що, напевно, він впав у кому за кермом, машина злетіла з дороги і врізалася в один з тих ваших дороговказів. Ви такі ліниві, аби подивитися на гори і хмари, щоб знати, де ви, тому вам завжди потрібні ті дороговкази. А Гаррі Синя Сойка назавжди злетів з дороги і поїхав до братчика-вовка. Тож мене там уже нічого не тримало. Переїхав на північ. Тут добре рибалити.
— Мені прикро за твого племінника.
— Мені теж. Але тепер я живу тут, на півночі. Далеко від хвороб білих людей. Від доріг білих людей. Від їхніх дорожніх знаків. Від жовтих спортивних машин білих людей. І від попкорну з карамеллю.
— Як щодо пива білих людей?
Віскі Джек глянув на бляшанку:
— Коли ваші нарешті спакують манатки і звалять додому, можете залишити нам броварні.
— Де ми? — запитав Тінь. — Я досі на дереві? Я мертвий? Я тут? Я думав, все закінчилось. Що з цього справжнє?
— Так.
— Так?! Що це в біса за відповідь, «так»?
— Нормальна відповідь. І правильна.
— Ти також бог?
— Я культурний герой, — похитав головою Віскі-Джек. — Ми робимо все те саме, тільки лажаємо більше, і ніхто нам не поклоняється. Про нас розповідають історії. У деяких ми маємо більш-менш пристойний вигляд, а в інших — геть паскудний.
— Зрозуміло, — кивнув Тінь. Він і справді, здавалося, зрозумів.
— Слухай, — сказав Віскі-Джек. — Ця земля не приймає богів. Такі, як я, це вчасно розчовпали. Звісно, є духи-творці, які знайшли земельку, або створили її, чи там, висрали її, але подумай: хто в біса поклонятиметься койоту? Той трахнув дикобразиху, а коли кінчив, то з члена стирчало більше голок, ніж із подушечки вишивальниці. А ще він посварився зі скелями, і скелі перемогли.
— Ну і мій народ зметикував, що хтось за цим всім, може, і стоїть, якийсь творець, — продовжив Джек. — Чи, не знаю, великий дух? Ми йому дякували, бо люди завжди дякують за хороші речі. Але ми ніколи не будували церков. Нашо вони нам? Ця земля — наша церква. Наша земля була нашою релігією. Земля була старшою і мудрішою за людей, які нею ходили. Вона давала нам лососів, кукурудзу, бізонів і мандрівних голубів. Давала нам дикий рис і морську рибу. Дині, кабачки, індички. А ми були дітьми цієї землі: як і дикобрази, як і скунси, як сині сойки.
Він допив друге пиво і показав жестом на річку, що витікала з-під водоспаду:
— Якщо іти за течією цієї річки, можна дістатись до озер, де росте дикий рис. Коли дикий рис плодоносить, треба просто сісти з товаришем в каное, набрати туди дикого рису, і можна його їсти, готувати, зберігати вдома... він тебе підживлюватиме ще довго-довго. В різних місцинах росте різна їжа. Якщо досить далеко зайти на південь, то можна дістатися помаранчевих дерев, лимонних дерев, і тих м’якеньких зелених штук, схожих на грушки...
— Авокадо?
— Авокадо, — погодився Віскі-Джек, — ага. Тут вони не ростуть. Це земля дикого рису. Земля лосів. Ну і я кажу, що вся Америка така. Це неродюча земля для богів. Вони тут не приймаються. Вони ніби авокадо, яке хоче вирости в стороні дикого рису.
— Може, вони тут і не розростаються, — зауважив Тінь, про щось згадавши, — але вони зібралися тут воювати.
Тінь вперше і востаннє побачив, як Віскі-Джек регоче. Сміх нагадував гавкіт, а радості в ньому майже не було.
— Гей, Тіне! — зрештою запитав він. — А якщо всі твої друзі вистрибнуть з вікна, ти теж за ними вистрибнеш?
— Може й вистрибну, — Тіні було добре. Здається, не тільки через пиво. Він не міг пригадати, коли ще почувався таким живим і таким цілісним.
— Війни не буде, — сказав Джек.
— А що тоді буде?
Віскі-Джек сплющив бляшанку з-під пива долонями, стис її, поки вона не стала геть пласкою. Тоді показав на водоспад. Сонце було досить високо, аби зловити бризки: у повітрі зависли веселкові кружальця. Тінь у захваті подумав, що ніколи не бачив гарнішого краєвиду.
— Буде різанина, — сухо мовив Віскі Джек.
Тоді Тінь зрозумів. Зрозумів усю вбивчу простоту. Похитав головою і захихотів. Тоді похитав головою ще раз, і хихотіння переросло в щирий регіт.
— Все гаразд, братику?
— Ага, зі мною все гаразд, — відповів Тінь. — Я просто побачив індіанців, які поховалися. Не всіх. Але побачив.
— Певне, то були хо-чанк. Вони завжди так лайняно маскувалися, що й сліпа дитина їх угледить, — старий подивився на сонце і підвівся. — А тобі пора назад.
— Це зовсім не війна, а афера. Шахрайство на двох, правда?
— А ти не такий вже і дурень, — поплескав Віскі-Джек Тіневе передпліччя.
— Шкода, що я не можу залишитися тут із тобою, — зізнався Тінь, поки вони ішли назад до Джекової халупи. — Здається, це добра місцина.
— Є багато добрих місцин, — стенув плечима Віскі-Джек. — В цьому ж саме і справа. Затям, боги помирають, коли їх забули. І люди так само. А земля залишається. З усіма своїми добрими і поганими місцинами. Земля нікуди не дівається. І я теж залишаюся.
Тінь зачинив двері. Щось ніби тягнуло його. Він знову був самотою в пітьмі, але пітьма все яскравішала і яскравішала, аж доки, зрештою, не запекла, ніби сонце.
А тоді заболіло.
Жінка йшла лугом, і там, де вона ступала, розквітали весняні квіти. Тут і зараз вона називала себе Пасхою.
Вона минула місце, де колись давно стояв фермерський будинок. Навіть зараз із бур’янів і лугової трави стирчало кілька вцілілих стін, ніби гнилі зуби. Сипала мжичка. Темні хмари нависли низенько. Було холодно.
Неподалік від місця, де колись стояв будинок, росло дерево, високе срібно-сіре дерево, по-зимовому мертве на вигляд, безлисте. Біля дерева, на траві, валялися безбарвні шматки обшарпаної тканини. Жінка зупинилася коло того лахміття, нахилилася, підняла щось біло-коричневе: зотлілий шмат кістки, певно, людського черепа. Вона кинула його назад на траву.
Тоді з грайливою усмішкою глянула на чоловіка, що висів на дереві:
— Вони і наполовину не такі цікаві, коли голі. Розпаковувати — ось справжнє задоволення. Однаково, чи подарунки, чи яйця.
Чоловік із головою сокола, який ішов поруч, опустив погляд на свій пеніс, ніби тільки зараз усвідомивши власну наготу. Тоді сказав:
— Зате я можу дивитися на сонце, не змигнувши.
— Ти дуже кмітливий, — переконливо запевнила його Пасха. — А тепер знімімо того красеня з дерева.
Мокрі мотузки, що тримали Тінь на дереві, вже давно потерлись і підгнили, тому легко рвалися від зусиль двох людей. Тіло зісковзнуло вниз, до коріння. Вони впіймали його, понесли — не напружуючись, хоч він і був справжнім здоровилом — і обережно вклали на траву.
Тіло було схололим. Не дихало. На боці темніла кривава пляма, ніби хтось штрикнув його списом.