— А я нею і крокувала, — просто відповіла вона. — Дійшла досить далеко. Не знаю точно, що змінилося. Але знаю, коли стала почуватися краще — цього ранку. Жінки на фермі дали мені напитись зі своєї криниці.
— Із джерела Урд? — він підняв брову. — Не кажи дурниць.
Вона мовчки обвела себе рукою. Так, шкіра бліда, а довкола очей позалягали темні кола, але вона була достеменно цілісінька. Якщо вона і була ходячим трупом, то, без сумніву, упокоїлася зовсім недавно.
— Це не протриває довго, — скривився агент Світ. — Норни просто дали тобі скуштувати трохи минулого. Скоро воно розчиниться в сучасності, і тоді твої гарненькі сині очка повитікають з очниць і стечуть милими щічками, які до того часу, звісно, перестануть бути милими. До речі, в тебе досі моя гілка. Можеш, будь ласка, віддати її мені?
Він видобув пачку «Лакі Страйку», витяг з неї цигарку і підкурив від одноразової запальнички.
— Можна і мені одненьку? — запитала Лора.
— Звісно. Дам тобі цигарку, якщо даси мені гілку.
— Ні. Гілка коштує значно більше за цигарку.
Він промовчав.
— Я хочу відповідей. Хочу знати, — наполягла Лора.
Він підкурив ще одну цигарку і передав Лорі. Вона взяла її і вдихнула дим. Тоді закліпала:
— Майже відчуваю смак. Чи то і справді відчуваю. О-о-о... Нікотин.
Усміхнулася.
— Ага. То нащо ти пішла до жінок у фермерському домі?
— Тінь сказав піти до них і попросити води.
— Цікаво, чи той телепень розумів, які будуть наслідки. Певно, ні. Зрештою, якщо і є щось добре в тому, що він висить на дереві... то це те, що він більше не на гральній дошці. І я завжди знаю, де він.
— Ти його підставив. Ви весь час тільки те й робили, що його підставляли. Знаєш, у нього взагалі-то добре серце.
— Еге ж, знаю.
— Навіщо він тобі?
— Є певний сюжет. Є сюжет і є обманні маневри. А коли це все закінчиться, я застругаю гілку омели, поїду до того дерева і увіткну йому в око. Ті тупоголові, які зараз там повбивають одне одного, не здатні зрозуміти одного. Це зовсім не питання старого і нового. Це просто шаблонний сюжет. А тепер, будь ласка, мою гілочку.
— Для чого?
— Сувенір. На згадку про весь цей блядський цирк. Та не переживай. Це не омела, — вишкірився на мить агент Світ. — Гілка символізує спис, а в цьому пришибленому світі символи важать найбільше.
Звуки знадвору залунали гучніше.
— На чиєму ти боці?
— Це не питання того чи іншого боку. Але оскільки ти спитала... Я на боці переможців. Завжди. Це мені найкраще вдається.
Вона кивнула, але гілки не віддала:
— Це видно.
Лора відвернулася й визирнула з грота. Далеко внизу, між скель, вона бачила, як щось світилося й пульсувало. Згусток світла огорнув блідого бороданя, а той бив його палицею, схожою на швабру, якою діти чистять вітрові скла машинам, що зупиняються на світлофорах. Почувся крик, і чоловік зі згустком зникли з-перед очей.
— Добре. Я дам тобі ту гілку, — погодилась Лора.
— Хороше дівча, — почувся голос агента Світа звідкись з-позад неї. Він говорив переконливо і заспокійливо, його голос мав виразну чоловічу силу і водночас звучав поблажливо. Аж сироти брали від цього голосу.
Вона стояла в проході спиною до нього, чекаючи, поки відчує його подих зблизька. Їй треба було дочекатися, поки він підійде. Вона зрозуміла достатньо, щоб знати, як діяти.
Політ не просто захоплював. Він електризував.
Вони ковзали крізь бурю, ніби спалахи блискавиць, перестрибуючи з хмари на хмару. Вони перекочувалися, ніби удари грому, ніби смертоносний серп урагану. То була неможлива, карколомна мандрівка. Але Тінь одразу забув, що йому слід налякатися. Якщо ти осідлав птицю-громовицю, боятися не можна. Страху нема: тільки всеохопна, неспинна міць бурі і втіха польоту.
Тінь міцно вчепився в пір’я птиці-громовиці і відчував, як його пальці поколює струм. Маленькі сині іскорки зміїлися по руках. Дощ омивав обличчя.
— Неймовірно! — вигукував він, перекрикуючи ревіння бурі.
Птиця-громовиця, наче зрозумівши його, стала здійматися вище, кожне лопотіння крила відлунювало ударом грому, і грім той здіймався і падав з темних хмар.
— Уві сні я полював на тебе, — вітер зірвав слова з уст Тіні. — В моєму сні... Я мав принести перо.
Так, затріщало у його свідомості, ніби хтось налаштовував частоту на радіоприймачі. Вони мали принести перо, аби довести, що вони — чоловіки. Вони полювали на нас, аби добувати камінь із наших голів, аби давати їхнім мерцям наші життя.
Картина заполонила його свідомість: птиця-громовиця — самка, як йому здалось, бо її оперення було коричневим, не чорним, — лежить мертвою на схилі гори. Поряд із нею жінка. Жінка розкроює птиці череп нагостреним каменем. Розкидає вологі шматки кісток, копирсається в мозку, видобуває чистенький гладенький камінець рудуватого, ніби гранат, кольору — у його глибині блимають напівпрозорі вогники. Орлиний камінь, подумав Тінь. Вона віднесе камінь своєму синові, що вже три дні як помер, покладе на його холодні груденята. І до наступного сходу сонця хлопчик буде живий, сміятиметься. А камінь посіріє, потьмяніє, помре — як і птаха, у якої його вкрали.
— Розумію, — сказав він птиці.
Птиця захилила голову, закричала, і крик її розрісся громом.
Світ під ними блимав одним химерним сном.
Лора якнайміцніше вхопила гілку і чекала, доки чоловік, що назвався агентом Світом, підійде ближче. Вона дивилася у протилежний від нього бік: на бурю, на темно-зелені пагорби унизу.
В цьому пришибленому світі символи важать найбільше, думала вона. Аякже.
Вона відчула, як він опустив руку на її праве плече.
Добре, подумала. Не хоче мене налякати. Боїться, що я просто викину галузку туди, в бурю, вона загубиться десь на схилі гори, і він її не зможе знайти.
Вона стала потроху відхилятися назад, доки не торкнулася спиною його грудей. Він обвив її стан лівою рукою. Жест був дуже інтимний. Перед нею була відкрита долоня його лівиці — він вичікував. Лора міцно стисла гілку обома руками. Зосередилася. Видихнула.
— Будь ласка. Мою гілку, — сказав він їй на вухо.
— Прошу. Забирай... — а тоді, без усякої певності, що це подіє: — Цю смерть я підношу Тіні!
І Лора встромила гілку собі в сонячне сплетіння, просто під ребрами, і відчула, як та розростається й змінюється у неї всередині, як гілка перетворюється на спис.
З того часу, як вона померла, межа між болем та іншими відчуттями стерлася. Вона відчула, як спис прохромив її груди, як він вийшов крізь її спину. На мить відчула спротив, натисла сильніше — і спис пронизав агента Світа. Відчула його теплий подих на холодній шкірі своєї шиї, коли він, нанизаний на спис, заволав від несподіванки і болю.
Вона не розуміла його слів, не знала мови, якою він їх промовляв. Вона просто сильніше штовхнула списа, просовуючи його крізь власне тіло, глибше крізь його плоть.
Вона відчула, як його кров стала розтікатися по її спині.
— Ах ти ж сучка! — прокричав він вже англійською. — Ти просто йобана сучка.
Його голос ніби булькав. Напевно, здогадалася вона, лезо списа розрізало легеню. Тепер Світ борсався, намагався звільнитися, і з кожним його рухом нею теж мотало: вони були наче дві рибини, насаджені на один гарпун. Вона побачила, що в руці його ніж, і він штрикає її в груди: випадково, шалено, наосліп.
Її це не схвилювало. Хіба можуть удари ножа зашкодити мертвій?
Лора різко вдарила кулаком по його зап’ястку. Ніж вилетів з долоні і впав на підлогу грота. Вона відштовхнула його ногою геть.