Тепер він ревів та завивав. Вона відчувала, як він намагається відштовхнути її геть, як його руки вперлися їй у спину, як його сльози обпікають її шию. Вся її спина була вимащена в його крові, кров стікала на ноги.
— Яка жалюгідна смерть, — уголос подумала вона, не без похмурої втіхи.
Вона відчула, як агент Світ позад неї спіткнувся, сіпнулася, послизнувшись на крові, що розтеклася долівкою, — уся кров була його — і вони обидвоє завалилися на землю.
Птиця-громовиця приземлилася на стоянці біля Рок-Сіті. Дощ опускався суцільною завісою — Тінь ледве міг розрізнити, що відбувалося за кілька метрів перед ним. Він випустив пір’я птиці-громовиці і напівковзнув, напівзвалився на мокрий асфальт.
Птиця поглянула на нього. Спалахнула блискавка. Птиця зникла.
Тінь звівся на ноги.
Паркінг був напівпорожній. Тінь вирушив до входу. Проминув коричневий «Форд Експлорер», запаркований біля скелястого схилу. Він уже десь бачив цю машину, тож зупинився оглянути її детальніше — і помітив усередині чоловіка, що схилився на кермо, ніби заснув.
Він потягнув за ручку водійських дверцят. Ті відчинились.
Востаннє перед цим Тінь бачив агента Града, коли той стояв біля виходу з мотелю в центрі Америки. Зараз на його обличчі застиг здивований вираз. Йому професійно скрутили в’язи. Тінь торкнувся його щоки. Досі тепла.
Тінь упізнав запах в машині. Він був ледь помітним, ніби запах парфумів людини, що давно полишила це місце, але Тінь усюди впізнав би його. Він грюкнув дверцятами і рушив стоянкою далі.
Дорогою він відчув, як його вкололо в бік: різкий, ґвалтовний біль, який, певно, він собі уявив, бо за мить його вже не було.
У сувенірній крамничці було порожньо. Квитків теж ніхто не продавав. Він пройшов крізь будівлю до садів Рок-Сіті.
Загуркотів грім, аж затремтіло гілля дерев і великі скелі затряслися до самого осереддя. З неба байдуже сипав холодний дощ. Було пізнє пообіддя — але було темно, як глупої ночі.
Між хмар прорізалася стежка блискавиці, і Тіні стало цікаво, чи то, бува, не його птиця-громовиця повернулася до гнізда, чи це просто атмосферне явище — чи може, на якомусь рівні, обидві ідеї були правдивими?
Звісно ж, були. В цьому, зрештою, весь сенс.
Тінь почув, як десь закричав чоловік. Єдине, що він розчув, або думав, що розчув, було «...Одіну!».
Тінь поспішив через Майдан прапорів сімох штатів, де по бруківці нісся загрозливий потік дощової води. Послизнувся на гладенькому камені. Довкола гори висіла густа хмара, і за туманом і бурею він не бачив жодного із семи штатів.
Звуків не було. Це місце мало цілковито покинутий вигляд.
Він погукав, і хтось, схоже, відповів. Тінь рушив у напрямку, звідки, як йому здалося, почулася відповідь.
Нікого. Нічого. Тільки мотузка, що перегородила вхід до гроту, куди відвідувачам не можна було.
Тінь переступив через неї.
Роззирнувся, видивляючись у темряву.
Шкіру поколювало.
Позаду, з тіней, почувся дуже тихий голос:
— Ти ніколи мене не розчаровував.
Тінь не обернувся. Тільки відказав:
— Дивно. Я тільки те й робив, що розчаровував сам себе. Щоразу.
— Дурниці, — захихотів голос позаду. — Ти робив усе, як треба, і навіть більше. Відвернув їхню увагу, і ніхто не здогадався поглянути на руку з монетою. Це називається «дезорієнтувати глядача». А ще жертвопринесення власного сина: у цій штукенції стільки могутності, що з головою вистачило, аби запустити всю веремію. Певно ж, що я тобою пишаюся.
— Це шахрайство. Усе це просто шахрайство. Ніщо не було правдою. Просто ошуканство, щоб підготувати різанину.
— Аякже, — озвався з тіней Середа. — Шахрайство. Але в цьому містечку більше нема де грати.
— Хочу побачити Лору. І Локі. Де вони?
Йому ніхто не відповів. Порив вітру кинув на нього потоком дощу. Десь дуже близько загуркотів грім.
Він зайшов далі у грот.
Локі Облудник сидів на долівці, притулившись спиною до металевої клітки. У клітці п’янючі феї чистили самогонний апарат. Хтось накрив його ковдрою. Виднілося тільки його обличчя і довгі бліді руки, складені поверх ковдри. На стільці поряд із ним лежав електричний ліхтарик. Батарейки сідали, тому ліхтарик світився жовтаво і тьмяно.
Локі мав пошарпаний вигляд і був дуже блідий.
Але очі привертали увагу. В них досі горів вогонь, і коли Тінь зайшов до гроту, Локі зміряв його уважним поглядом.
Тінь зупинився за кілька кроків від свого колишнього співкамерника.
— Ти спізнився, — голос Локі булькотів і хрипів, — я кинув спис. Я підніс битву Одіну. Все почалось.
— Пиздиш, — відрубав Тінь.
— Став би я пиздіти? Тепер вже не має значення, що ти зробиш. Надто пізно.
— Гаразд, — Тінь замовк і замислився. Тоді перепитав: — То ти кажеш, що є якийсь спис, який треба кинути, аби розпочати битву. Типу як у тій історії з Уппсалою. І то буде битва, з якої ви матимете поживу. Я маю рацію?
Тиша. Він чув, як Локі дихає: хрипко, важко.
— До мене дійшло. Більш-менш. Не знаю вже, коли саме до мене дійшло. Може, коли я висів на дереві. А може, і раніше. Середа дещо розповів мені, на Різдво.
Локі мовчки дивився на нього.
— Це просто шахрайство на двох. Як оце, його улюблене, з єпископом, коштовним намистом і поліцейським. Як із чуваком зі скрипочкою, і чуваком, який хоче купити скрипочку, і бідолашним зажерою, який платить за скрипочку. Двоє, які, здавалося б, по різні боки. Але працюють у парі.
— Нісенітниці, — прошепотів Локі.
— Чому ж? Мені сподобалося те, що ти витворив у мотелі. Кмітливо. Ти мав там бути, переконатися, що все йде як заплановано. Я тебе побачив. І навіть зрозумів, хто ти такий. Але так і не допетрав, що це ти — їхній Світ. А може, допетрав, десь у глибині душі. Я ж упізнав твій голос, зрештою.
А тоді Тінь закричав у глибину грота:
— Виходь. Де б ти там не був. Покажися.
Біля виходу завив вітер, а тоді жбурнув у них розсипом дощівки. Тінь зіщулився.
— Задовбало, що мене завжди розігрують, як бовдура. Покажися.
Тіні в глибині грота заворушилися. Щось набуло матеріальної форми, щось змістилося.
— Любчику, ти збіса багато знаєш, — знайомими інтонаціями озвався Середа.
— То вони тебе не вбивали?
— Е ні, вони мене таки вбили, — пирхнув Середа з тіней. — Як ти гадаєш, чи спрацювало б щось, якби мене не пришили насправжки, га?
Його голос був... тьмяним. Не тихим, але щось у ньому було від старого радіоприймача, що ловить далеку хвилю.
— Ні, любчику, так я ніколи не виманив би їх сюди. Ні Калі, ні Морріган, ні Лоа, ні їбучих албанців, ні... зрештою, ти сам усіх бачив. Моя смерть зібрала їх докупи. Я був жертовною овечкою.
— Дурниці, — відрубав Тінь, — ти був козлом, який потяг усіх під ніж забивача, а сам вцілів.
— Помиляєшся, — завертілася і заворушилася примара серед тіней. — Бо в такому разі мені довелося б зрадити старих богів на користь нових. А йдеться зовсім не про це.
— Помиляєшся, — пошепки погодився Локі.
— Та до мене вже і так дійшло, що ви не зраджували жодну зі сторін, бо зрадили обидві.
— Думаю, можна і так сказати, га? — Середа звучав дуже самовдоволено.
— Тобі хотілося, аби відбулася різанина. Кривава пожертва. З божої крові.
Вітер дужчав. Завивання за входом до грота перетворилось на вереск: ніби там катували якусь здоровенну істоту.
— А чому б і ні? Я сидів на цьому проклятущому континенті тисячу двісті їбучих років. У мене аж кров розрідилась. Я зголоднів.
— А ви обидва живитеся смертю.
Здавалось, тепер він може розгледіти Середу, як той стоїть серед тіней. Позад нього — крізь нього — було видно клітку, в якій поскладали пластикових лепреконів. Середа був силуетом, зітканим із темряви, що густішала, коли Тінь на неї не дивився. Він існував на периферії Тіневого зору.
— Я живлюся смертю, яку мені підносять, — погодився Середа.