Двоє чоловіків їхали на мікроавтобусі «Фольксваґен» трасою 1-75 до Флориди. Вони були за кермом ще від світання — точніше, за кермом був Тінь, а пан Нансі сидів на передньому пасажирському сидінні і з болем на обличчі пропонував підмінити. Тінь відмовляв.
— Ти щасливий? — раптом запитав Нансі. Перед тим він кілька годин розглядав Тінь. Коли б Тінь не позирав праворуч, завжди ловив на собі погляд темно-карих очей Нансі.
— Не певен. Але я поки що не мертвий.
— Га?
— Не кажіть про жодну людину ніби вона щаслива, поки вона не помре. Геродот.
Пан Нансі підняв посивілу брову і зауважив:
— Я поки що не мертвий, і саме цей факт дуже докладається до того, що в мене повні штани радості.
— Ця хрінь, з Геродота, вона не значить, що мертві щасливі. Вона значить, що не можна робити висновків з чийогось життя, поки не поставиш крапки.
— Я не роблю висновків навіть тоді, — стенув плечима Нансі. — А щодо щастя... Існує достобіса різних видів щастя. Так само, як і достобіса різних видів мертвих. Я просто беру те, що можу взяти, там, де можна.
Тінь змінив тему:
— Ті гелікоптери. Ті, які забрали геть мертвих і поранених.
— А що з ними?
— Хто їх прислав? Звідки вони взагалі взялися?
— О, не переймайся цим. Вони — ніби валькірії. Канюки. Прилітають, бо повинні прилетіти.
— Як скажеш.
— Про мертвих і поранених потурбуються. Можу сказати тільки, що старий Шакал матиме гаряченький місяць. Слухай, Тіньочку, а скажи-но мені щось.
— Що саме?
— Ти навчився чогось із цієї пригоди?
— Не знаю, — знизав плечима Тінь. — Більшість із того, що я дізнався на дереві, я вже забув. Здається, я декого зустрів. Але я більше ні в чому не певен. Це так, ніби я побачив сон, який мене змінив. Такі сни запам’ятовуєш назавжди, і десь у глибині душі живе це знання, але коли намагаєшся пригадати деталі, вони просто вислизають у тебе з голови.
— Ага, — сказав Нансі. А тоді неохоче додав: — А ти не такий вже і тупий.
— Може, й не тупий, — погодився Тінь. — Але мені хотілося б залишити собі більше з того, що втрапляло мені до рук відтоді, як я вийшов з тюрми. Мені дано було стільки всього, а я усе це втратив.
— Думаю, у тебе залишилося більше, ніж ти думаєш.
— Ні.
Вони перетнули кордон Флориди, і Тінь вперше побачив пальму. Він подумав, чи, бува, пальму не посадили на кордоні спеціально, аби не залишалось жодних сумнівів щодо того, у якому ви штаті.
Пан Нансі засопів, і Тінь крадькома зиркнув на нього. Старий все ще виглядав дуже змарнілим, в його диханні чулися хрипи. Тінь не вперше запереживав, чи старому не завдали якоїсь травми, яка пошкодила б його легені чи грудну клітку. Нансі відмовлявся від будь-якої медичної допомоги.
Флорида тягнулася довше, ніж Тінь передбачав, тому поки вони дістались до маленького одноповерхового дерев’яного будиночка зі щільно зачиненими віконницями на околиці Форт-Пірса, було вже доволі пізно. Нансі пояснював дорогу впродовж останніх кілометрів. Тоді запросив Тінь залишитись на ніч.
— Я можу поселитися в мотелі, — спробував відмовитися Тінь, — без проблем.
— Ти можеш, звісно. І це мене образить. Очевидно, я нічого тобі не скажу. Але мене це сильно образить. Дуже сильно. Тому краще залишайся тут. Я постелю тобі на канапі.
Нансі відчинив віконниці, які захищали дім від негоди, і розчахнув вікна. В домі стояв затхлий, вогкий і трохи солодкий дух — так, ніби там мешкали привиди давно померлого печива.
Тінь неохоче погодився залишитися на ніч, і ще неохочіше погодився сходити з паном Нансі до бару на іншому кінці вулиці «тільки на один келишечок, поки вдома провітриться».
— Ти бачив Чорнобога? — запитав Нансі, поки вони чимчикували липкою флоридською ніччю.
Повітря роїлося від летючих тарганів, а земля набухала створіннями, що скрекотіли й поклацували. Пан Нансі підкурив сигариллу, вдавився димом і закашлявся. Але курити не припинив.
— Коли я вийшов з печери, його вже не було.
— Думаю, поїхав додому. Знаєш, там він чекатиме на тебе.
— Ага.
Вони мовчки дійшли до кінця вулиці. Бар був не надто вишуканим, але його двері були гостинно розчинені.
— Я заплачу за перше пиво, — оголосив Нансі.
— Ми ж зайшли тільки на одне пиво!
— А ти у нас що, товариство тверезості?
Нансі заплатив за перші два пива, а Тінь розрахувався за наступні два. Він із жахом спостерігав, як старий переконав бармена ввімкнути караоке, а тоді з сумішшю зацікавлення і сорому — як той на верхніх регістрах прорвався крізь What’s New Pussycat?, а тоді ніжним і м’яким тембром проспівав зворушливу, мелодійну версію The Way You Look Tonight. Нансі мав гарний голос. Коли він закінчив співати, якісь люди на барі вже плескали і захоплено його підтримували.
Повернувшись до стійки, до Тіні, Нансі мав веселіший вигляд. Білки його очей виглядали чистими, а шкіра більше не мала сіруватого відтінку.
— Твоя черга, — скомандував він.
— Нізащо! — обурився Тінь.
Але пан Нансі замовив ще пива і простягнув Тіні ламіновану роздруківку з переліком пісень, поміж яких він міг би вибрати.
— Просто вибери ту, слова якої знаєш.
— Це не смішно, — огризнувся Тінь. Світ трішки поплив, і він уже не міг зібратися на силі, аби сперечатися, тому Нансі безкарно проставив плівку з фонограмою до Don’t Let Me Be Misunderstood і виштовхав — буквально виштовхав — Тінь на невеличку імпровізовану сцену в кінці бару.
Тінь узяв мікрофон і так скривився, ніби той зараз вкусить. Тоді заграла музика, і він затягнув перше «Крихітко...». Ніхто з відвідувачів бару нічим у нього не кинув. Це було приємно. «Можеш тепер мене зрозуміти?». У Тіні був грубий, але мелодійний голос. На його думку, ця грубість якнайкраще пасувала до пісні. «Часом я лютую. Та хіба ж ти заперечиш: хто живий, той чинить дурість...».
Він і далі співав, поки вони йшли додому крізь галасливу флоридську ніч, старий і молодий, щасливі і п’яні.
— Я лиш один, якому хочеться любити, — співав він крабам, павукам, тарганам і ящіркам, що засіли в темряві, — о боги, згляньтеся, нехай мені дозволять пояснити...
Пан Нансі показав Тіні канапу. Та виявилась явно закороткою для нього, тому Тінь вирішив, що спатиме на підлозі — але поки рішення остаточно визріло, він уже встиг заснути, напівсидячи-напівлежачи, там, куди його вклав Нансі.
Спершу йому нічого не снилося. Тільки заспокійлива темрява. А тоді він побачив, як попереду в темряві палахкотить вогонь, і вирушив до нього.
— Ти добре впорався, — прошепотів бізоноголовий, не ворухнувши губами.
— Я так і не зрозумів, із чим, — спантеличено відказав Тінь.
— Ти приніс мир. Взяв наше слово і поніс його, ніби своє. Вони так і не зрозуміли, що і вони, і люди, які їм поклоняються, тут тільки тому, що ми це дозволяємо. Але ми можемо і передумати. І можливо, ми передумаємо.
— Ти бог?
Бізоночоловік похитав головою. На мить здалося, що питання Тіні його розважило. Тоді відповів:
— Я — земля.
І якщо в тому сні й було ще щось, Тінь того не запам’ятав.
Він почув, як щось шкварчить. Його голова розвалювалась, а за очима щось пульсувало.
Пан Нансі вже готував сніданок: на столі була ціла гора млинців, бекон (то саме він шкварчав на сковорідці), яєчня з ідеальними жовтками і кава. Старий сяяв, мов нова копійка.
— В мене болить голова, — поскаржився Тінь.
— Якщо напакуєш у себе гаренького сніданочку, почуватимешся, ніби на світ народився.
— Мені нормально живеться і після попереднього народження, тільки хочу іншу голову.
— Поїж.
Тінь поїв.
— Як тепер почуваєшся?
— Ніби в мене зараз вибухне голова, а шлунок повний їдла, яке я зараз виблюю.