Він тримав пістолет дулом донизу.
— Привіт, Чеде, — сказав Тінь.
— Привіт, друже. Мені прийшло повідомлення, що ти помер за ґратами. Серцевий напад.
— Нічого собі! Здається, куди не йду, всюди вмираю.
— Чеде, він прийшов сюди сам, — почав Хінцельман. — І став мені погрожувати.
— Неправда, — відповів шеф поліції. — Я тут стояв у дверях останні десять хвилин, Хінцельмане. Я чув усе. Про мого татка. Про озеро.
Він пройшов до кімнати. Зброю не піднімав.
— Чорт забирай, Хінцельмане! Місто стоїть на цьому бісовому озері, його не можна не помітити. Воно — серце міста. Що я маю тепер робити?!
— Заарештуй його. Він погрожував мене вбити! — сказав Хінцельман, наляканий дідусь у занедбаній кімнатці. — Чеде, я такий радий, що ти прийшов.
— Ні, — відказав Чед Малліґан. — Ніхріна ти не радий.
Хінцельман зітхнув. Він схилився, ніби визнаючи поразку, а тоді раптом добув кочергу з коминка. Вістря пашіло жовтогарячим.
— Опусти зброю, Хінцельмане. Просто поволі поклади її та підніми руки вгору, щоб я їх бачив, а тоді стань обличчям до стіни.
Обличчям старого пройшла хвиля чистого жаху, і Тінь відчув би жаль до нього, якби не згадав сльози-крижинки на мертвій щоці Елісон Мак-Ґоверн. Тінь не відчув нічого. Хінцельман стояв непорушно. Не поклав кочергу. Не розвернувся до стіни. Тінь уже зібрався був підвестися і підійти до старого, взяти кочергу з його рук, аж той жбурнув розжарений шмат заліза у Чеда Малліґана.
Хінцельман кинув незграбно, ніби для проформи, а тоді хутко шугнув до дверей.
Чед відбив кочергу лівою рукою.
У тісному помешканні старого постріл пролунав оглушливо.
Вистачило одного пострілу в голову.
— Одягайся, — сухо кинув Малліґан. Його голос був тьмяним і неживим.
Тінь кивнув. Вийшов до сусідньої кімнати, відкрив сушарку, натягнув одяг. Джинси були ще вологими, але вдягати більше не було чого. Коли Тінь, повністю одягнений — крім пуховика, що спочивав десь в озерному мулі, і взуття, яке він також не міг знайти — повернувся до кімнати, Малліґан вже дістав з коминка кілька палаючих дровиняк.
— День на роботі не дуже вдалий, якщо коп має скоїти підпал, аби замести сліди вбивства, — похмуро пожартував Малліґан. Тоді позирнув на Тінь: — А тобі треба черевики.
— Я не знаю, де вони.
— Чорт забирай... — Тоді шеф поліції Приозер’я повернувся до трупа: — Вибачай, старий Хінцельмане.
Взяв тіло за комір і пряжку, розмахнувся назад і запустив обличчям прямо у коминок. Білий пушок затріщав і спалахнув, а кімнату оповив дух горілої плоті.
— Це було не вбивство. Це була самооборона.
— Я прекрасно знаю, що це було, — відрізав Малліґан категорично. Він уже розкидав палаючі дрова, що він їх дістав раніше, по кімнаті. Підсунув одне поліно під канапку, тоді розірвав на клаптики старий примірник «Приозерських вістей» і посипав його ними. Клаптики зачорніли, а потім також спалахнули.
— Виходь, — наказав Чед Малліґан.
Він відчинив вікна і повернув замок — так, щоб той заклацнувся, коли вони зачинять за собою двері.
Тінь пішов за ним босий до поліцейської машини. Малліґан відчинив для нього передні дверцята, Тінь вмостився на пасажирське сидіння і витер ноги об килимок. Тоді одягнув шкарпетки, які були більш-менш сухими.
— Купимо тобі черевики в «Геннінгових товарах».
— Що ти почув? — запитав Тінь.
— Багато. Надто багато.
Вони їхали до «Геннінгових товарів для дому та саду» мовчки. Коли доїхали, шеф поліції запитав:
— Який розмір ноги?
Тінь відповів.
Малліґан пішов у магазин. Повернувся із парою товстих вовняних шкарпеток і парою шкіряних фермерських чобіт.
— Усе, що було на твою ногу. Окрім калош. Але я подумав, що ти не схочеш калоші.
Тінь натягнув шкарпетки та чоботи. Розмір підійшов.
— Дякую, Чеде.
— Ти на машині?
— Припаркував її на дорозі коло озера. Біля мосту.
Малліґан запустив двигун і вирулив із паркінгу «Геннінгових товарів».
— А що у вас із Одрі? — поцікавився Тінь.
— Наступного дня після тієї пригоди з тобою вона сказала, що я подобаюсь їй як друг, а ще ми родичі, тож у нас точно нічого не вийде. Повернулася до Іґл-Пойнта. І розбила мені серце, можеш собі уявити?
— Мене це не дивує. Нічого особистого, друже. Просто Хінцельман уже не потребував її.
Вони повернулися до Хінцельманового дому. З димаря валив товстий білий дим.
— Вона приїхала сюди тільки тому, що була йому тут потрібна. З її допомогою він хотів мене звідси прогнати. Я привертав до містечка увагу, а він цього не хотів.
— А я думав, я їй подобаюся.
Вони зупинилися перед автівкою, що її Тінь узяв напрокат.
— І що зараз? — запитав Тінь.
— Та чорт його знає.
Уперше відтоді, як вони залишили помешкання Хінцельмана, мертвий погляд Малліґана став нагадувати його звичний, чіпкий. Але крім того, його погляд був і стурбованим.
— Думаю, вибір у мене достатньо широкий. Або... — він поклав два пальці до рота і показав жест, ніби зводить курок — ...висаджую собі мізки. Або почекаю пару днів, поки крига скресне повністю, почеплю цеглину на шию і шубовсну з мосту. Або таблетки. Ха, треба буде заїхати подалі в ліс, не хочу, щоб комусь із моїх довелося потім мати справу з моїм трупом. Почеплю цей клопіт на людей шерифа, еге ж?
— Ти не вбивав Хінцельмана, Чеде. Він помер давно, далеко звідси.
— Дякую за добрі слова, Майку. Але я вбив. Я холоднокровно застрелив чоловіка, і потім я скоїв ще один злочин, щоб це прикрити. І якщо ти запитаєш, чому я так вчинив, то чорт його знає, що на мене найшло.
Тінь торкнувся долонею Малліґанового передпліччя.
— Це було Хінцельманове місто. Навряд чи у тебе був вибір щодо того, як діяти. Гадаю, він сам тебе туди прикликав. Він хотів, щоб ти почув те, що ти почув. Він підставив тебе. Певно, це був єдиний спосіб, у який він міг піти.
Та Малліґана не полишав похмурий настрій. Тінь відчував, що шеф поліції не чує майже нічого з його слів. Він убив Хінцельмана, спорудив йому погребальне вогнище, а тепер, виконуючи його передсмертний наказ — або просто не знаючи, як жити далі — він вкоротить собі віку.
Тінь заплющив очі, згадавши, як він викликав сніг за наказом Середи і що для цього робив. Тепер він бачив Чеда Малліґана не очима, а внутрішнім зором. Він безрадісно всміхнувся і сказав:
— Чеде, відпусти.
Над бідолахою нависла темна, жаска хмара, яку Тінь міг побачити, якщо напружиться. Він зосередився на тій хмарі і уявив, як вона розсмоктується, ніби ранковий туман.
— Чеде, — через силу вимовив він, намагаючись проштрикнути словами ту мряку, — місто зміниться. Тепер це вже не буде єдине хороше містечко в депресивному регіоні. Воно буде більше схоже на решту тутешніх містечок. Буде багато клопоту. Безробіття. Безумство. Кривда, яку люди завдаватимуть одне одному. Всяке стрьомне лайно. Місту потрібен досвідчений шеф поліції. Місту потрібен ти.
А тоді ще додав:
— І ти потрібен Маргариті.
Щось заклубочилося у грозовій хмарі, яка заповнила свідомість Чеда. Тінь відчував, як вона міняється. Тінь натис, уявляючи вправні смагляві руки Маргарити Ольсен, її чорні очі і довге волосся кольору воронового крила. Він уявив, як вона схиляла голову набік у напівусмішці, коли дивувалася.
— Вона чекає на тебе, — сказав Тінь, і він знав, що це правда.
— Марджі? — запитав Малліґан.
І тоді — Тінь не знав, як це йому вдалося, і сумнівався, що коли-небудь це вдасться ще раз — він зазирнув у свідомість Чеда Малліґана, ніби у скриню, а потім спокійно і холоднокровно вибрав з неї спогади про сьогоднішній день. Ніби крук, що вибирає очі збитої на дорозі тварини.
Зморшки на Чедовому чолі розгладилися, і він сонно закліпав.