Двоє жінок перейшли дорогу і проминули місце, де стояв Тінь. Дівчина з двома косами пройшла за півметра від нього, якби він простягнув руку, то міг би їх торкнутися. Але вони його не помітили.
Він дивився, як вони ідуть від нього геть, і раптом відчув, як усередині щось забриніло, ніби хтось торкнувся струн і зіграв мінорний акорд.
То був хороший поцілунок, подумав Тінь. Одначе Сем жодного разу не глянула на нього так, як дивилася на дівчину з косами. І не гляне.
— Ну і чорт забирай, — тихенько промурмотів він, поки Сем віддалялась. — У нас завжди буде Перу. І Ель Пасо теж ніхто не відніме.
Він наздогнав дівчат і всунув квіти до рук Сем. Поспішив геть, аби вона не встигла їх віддати.
Тоді попрошкував схилом догори назад до машини і виїхав на південне шосе номер 90 до Чикаґо. Він не перевищував дозволеної швидкості.
Залишилася ще одна річ, про яку він мав потурбуватися.
Він не поспішав.
Він переночував у Мотелі номер шість. Прокинувся й усвідомив, що його одяг досі смердить багнюкою з дна озера. Усе одно вдягнувся. Однаково одяг скоро йому вже не буде потрібен.
Розрахувався за кімнату. Під’їхав до багатоквартирного будинку з коричневої цегли. Знайшов потрібну будівлю без жодних зусиль. Та була меншою, ніж йому пам’яталося.
Він повільно піднявся сходами, без поспіху і без затримок. Поспіх міг би означати, що він радо зустрічає смерть, а затримки значили б, що він боїться. Хтось поприбирав на сходах: чорні сміттєві мішки зникли. Тепер тут пахло не гнилими овочами — натомість чувся хлорований дух мийного засобу.
Пофарбовані начервоно двері на останньому поверсі були навстіж розчахнуті. Повітря пропахло несвіжими стравами. Тінь завагався, а тоді натиснув на ґудзик дзвінка.
— Іду-іду! — почувся жіночий голос.
Ранкова Зоря, маленька, як лялька, і сліпучо-біловолоса, вийшла з кухні і подріботіла до нього, на ходу витираючи руки об фартуха. Вона має зовсім інший вигляд, раптом зрозумів Тінь. Щасливий. Вона підфарбувала щоки рум’янами, а в старечих очах танцювали бісики. Коли вона його побачила, її уста склались в досконало кругле «О», і вона здивувалась:
— Тіне? Ти вернувся до нас?
Тоді вона поспішила до нього, простягнувши руки. Він нахилився, обійняв її, а вона поцілувала його в щоку і попередила:
— Я така рада тебе бачити! Але ти повинен їхати геть!
Тінь зайшов до квартири. Усі двері — крім, звісно, дверей до кімнати Опівнічної Зорі — стояли розчинені, так само і всі вікна, які він бачив. Легенький протяг гуляв коридором.
— У вас тут весняне прибирання, — сказав Тінь Ранковій Зорі.
— До нас приїде гість, — зізналася вона. — А тобі слід їхати геть. Але хочеш спершу кави?
— Я приїхав побачити Чорнобога, — похитав головою Тінь. — Вже час.
— Нєт-нєт, — різко захитала головою Зоря. — Не слід тобі з ним зустрічатись. Погана ідея.
— Я знаю, — погодився Тінь. — Але розумієте, якщо я чогось і навчився про те, як слід поводитися з богами, то це того, що домовленостей слід дотримуватись. Вони можуть порушувати які завгодно правила. А ми ні. Навіть якби я й захотів звідси піти, ноги просто принесли б мене назад.
— Це так, — відкопилила Зоря нижню губу. — Але сьогодні йди. Приходь завтра. До завтра він піде геть.
— Хто там? — почувся жіночий голос звідкись із глибини коридора. — Ранкова Зоре, знаєш, я взагалі-то не можу перевернути цей матрац сама, поки ти там із кимось теревениш!
Тінь дійшов до кінця коридора і привітався:
— Доброго ранку, Вечірня Зоре. Я можу вам допомогти?
Жінка в кімнаті аж зойкнула від несподіванки і впустила кут матраца, який саме намагалася підняти.
Кімнату вкривав товстий шар пилюки: вона була на кожній поверхні, дерев’яній чи скляній, а коли випадковий протяг здіймав її з звідти чи з жовтих штор, танцювала і кружляла в сонячних променях, які падали крізь відчинені вікна.
Він знав цю кімнату. Це та, куди поселили Середу, коли вони тут ночували. Кімната Білобога.
Вечірня Зоря невпевнено позирнула на нього:
— Матрац. Його треба перевернути.
— Жодних проблем, — Тінь узяв матрац, не напружуючись, підняв його і перевернув. То було старе дерев’яне ліжко, і набитий пухом матрац важив майже стільки ж, скільки доросла людина. Пилюка здійнялася в повітря і закружляла, коли Тінь впустив матрац.
— Нащо ти приїхав? — спитала Вечірня Зоря. І судячи з її тону, питання було не особливо дружнім.
— Я приїхав, тому що в грудні один молодий чоловік зіграв у шашки зі старим богом. І програв.
Старенька стиснула губи. Її волосся було зібране догори в тугу ґульку.
— Приходь завтра.
— Не можу — просто відповів Тінь.
— Ти сам собі риєш могилу. А тепер іди і сідай. Ранкова Зоря принесе тобі кави. Чорнобог скоро повернеться.
Тінь пішов коридором до вітальні. Вона була точнісінько такою, як він її запам’ятав, хоч зараз вікна і були відчинені. Сірий кіт дрімав на бильці канапи. Він розплющив одне око, позирнув на Тінь. Судячи з усього, Тінь його не особливо вразив, тому що кіт знову заснув.
Саме тут він грав з Чорнобогом у шашки, саме тут він побився об заклад на власне життя, аби залучити старого до фатального шахрайства Середи. Крізь відчинене вікно влетіло трохи свіжого повітря, яке розвіяло затхлий дух.
Зайшла Ранкова Зоря з червоною дерев’яною тацею. Там була маленька поливана філіжанка гарячої чорної кави і маленька мисочка печива із шоколадними крихтами. Вона поставила таці на стіл перед ним.
— Я знову бачив Опівнічну Зорю. Вона прийшла до мене у царстві мертвих і дала мені місяць, аби він освітив мій шлях. Вона щось у мене взяла. Але я не пригадую, що саме.
— Ти їй подобаєшся, — відказала Ранкова Зоря. — Вона так багато спить. І охороняє нас усіх. Вона дуже відважна.
— А де Чорнобог?
— Каже, що на весняних прибираннях їде з глузду. Пішов почитати газету, посидіти в парку. Купити цигарок. Певне, сьогодні вже не повернеться. Ти не мусиш чекати. Іди собі. Повернешся завтра.
— Я почекаю, — вперся Тінь. Він знав, що не існує правил, відповідно до яких він повинен почекати. Справа була в ньому. Це була остання річ, яка ще мала трапитись, і що ж, якщо вона однаково має трапитись, хай трапиться з його волі. І потім не буде жодних обов’язків, жодних таємниць, жодних примар.
Він посьорбував гарячу каву. Та була достоту такою ж чорною і солодкою, як він і запам’ятав.
З коридора почувся чоловічий голос, і Тінь випростався. Він був задоволений, що його руки не тремтіли. Двері відчинилися.
— Тіне?
— Привіт, — Тінь привітався, але не підвівся.
Чорнобог зайшов до кімнати. У нього в руках був згорнутий примірник «Чикаго Санді Таймз». Він поклав газету на стіл. Придивився до Тіні, а тоді з ваганням простягнув долоню. Чоловіки потисли руки.
— Я прийшов, — сказав Тінь. — Наша домовленість. Ти виконав свою частину. А це моя.
Чорнобог кивнув. Наморщив чоло. На його сивому волоссі і вусах виблискувало сонце, і вони виглядали майже золотими.
— Не... — він зітхнув, — не дуже... — Пауза. — Певно, тобі краще піти. Не добрий час.
— Підготуйся, якщо маєш. Я не поспішаю. Але готовий.
— Ти дуже дурна дитина, — зітхнув Чорнобог. — Ти в курсі?
— Думаю, так.
— Ти дуже дурна дитина. І там, на вершині, ти зробив дуже добру справу.
— Я просто зробив те, що мав.
— Може й так.
Чорнобог підійшов до старої дерев’яної стінки, схилився і витягнув звідкись з-під неї дипломат. Клацнув застібками. Обидві відскочили з чітким кректанням. Відкрив дипломат. Вийняв молота і зважив його в руці. Той виглядав, ніби невелика кувалда. Рукоять була в плямах.
Тоді підвівся. Сказав:
— Я тобі заборгував. Більше, ніж ти можеш собі уявити. Через тебе все змінюється. Настала весна. Справжня весна.
— Я знаю, що я зробив. В мене був не надто широкий вибір.