Чорнобог кивнув. В його погляді було щось, чого Тінь раніше не бачив.
— Я колись розповідав тобі про свого брата?
— Білобога? — Тінь вийшов на поплямлений цигарковим попелом килим. Опустився на коліна. — Ти казав, що давно його не бачив.
— Так, — погодився старий і підняв молот. — Зима була довгою, хлопче. Дуже довга зима. Але тепер вона закінчується... — похитав головою, ніби намагався щось згадати, тоді сказав: — Заплющ очі.
Тінь заплющив очі, підвів голову. І чекав.
Угарна частина молота була холодна, ніби крига, і торкнулась його чола легенько, ніби цілунок.
— Бам! Ось так, — сказав Чорнобог. — Ось і все.
Він усміхався: Тінь ще ніколи не бачив, щоб він так усміхався, безтурботно і легковажно, так, як літнього дня плигає сонячний зайчик. Старий пішов назад до свого дипломата і сховав молот, закрив торбу і заштовхав її під стінку.
— Чорнобоже? — перепитав Тінь. Тоді: — Ти ж Чорнобог?
— Ага. Сьогодні, — погодився старий, — до завтра я стану Білобогом. А нині я досі Чорнобог.
— Тоді чому? Чому ти мене не вбив, коли міг?
Старий вийняв із пачки в кишені цигарку без фільтра.
Зняв із камінної полиці велетенську коробку сірників і підкурив. Здавалось, він глибоко замислився.
— Тому що, — зрештою пояснив, — є кров. Але є і вдячність. А то була довга, дуже довга зима.
Тінь звівся на ноги. В нього на джинсах, на колінах, позалишалися плями з пилюки, і він обтрусився.
— Дякую.
— На здоров’я, — сказав старий. — Наступного разу, як тобі захочеться зіграти в шашки, ти знаєш, де мене шукати. Цього разу я гратиму білими.
— Дякую. Може, так і зроблю. Але не скоро.
Він подивився у блискітливі очі старого і подумав: чи завжди вони були такого незабудково-блакитного кольору? Вони потисли руки. Жоден з них не попрощався.
Тінь поцілував Ранкову Зорю в щоку, а Вечірній Зорі поцілував руку, і спустився вниз, перестрибуючи через сходинку.
Постскриптум
Рейкявік, що в Ісландії, — дуже химерне місто. Воно видається дивним навіть тим, хто бачив багато химерних міст. Це місто вулканів — і все тепло в ньому походить із підземних глибин.
У місті можна натрапити на туристів. Але їх не так багато, як ви могли б очікувати, навіть на початку липня. Сонце сяяло вже кілька тижнів — і припиняло сяяти тільки на коротеньку часину глупої ночі. Між другою і третьою ранку надходили світанкові сутінки, а тоді знову починався білий день.
Турист-здоровило вранці обійшов уже майже весь Рейк’явік. Він слухав людей, які розмовляли майже незмінною за тисячоліття мовою. Місцеві мешканці могли читати стародавні саги так само просто, як сьогоднішні газети. На цьому острові панувало дивне відчуття спільноти, яке його водночас лякало і відчайдушно обнадіювало. Він дуже втомився: через нескінченне денне світло було майже неможливо заснути. Довжелезними білими ночами він просто сидів у готельній кімнаті і поперемінно читав путівник та «Холодний дім» — він купив цю книжку в якомусь із аеропортів, де був протягом останніх пари тижнів, але не міг пригадати, в якому саме. Часом він дивився у вікно.
Врешті, не тільки сонце, а і годинник підказав, що настав ранок.
Він купив шоколадний батончик в якомусь із кондитерських магазинів і вирушив тротуаром на прогулянку. Часом він несподівано для себе натрапляв на докази вулканічної природи Ісландії: завертав за ріг і помічав, що повітря пахне сіркою. Але це радше наводило на думки про тухлі яйця, ніж про пекло.
Він минав багатьох дуже гарних жінок: струнких і блідих. Такі жінки подобалися Середі. Тінь замислювався, чим же старого привабила його мати, яка була дуже гарною, але не вирізнялася ні стрункою поставою, ні світлою шкірою.
Тінь усміхався гарненьким жінкам, бо почувався від цього приємно-маскулінно. Іншим жінкам він теж усміхався — просто тому, що був у гарному настрої.
Він уже не міг згадати точно, коли помітив, що за ним стежать. Однак якоїсь миті посеред Рейк’явіка він зрозумів, що на нього хтось дивиться. Час від часу він озирався, намагався зловити погляд, дивився у вітрини магазинів в надії спіймати відображення — але бачив звичайних перехожих, жоден з яких не був схожий на людину, яка йшла б за ним назирці.
Він зайшов у невеличкий ресторанчик, поснідав копченим м’ясом тупика з морошкою і арктичним лососем з вареною картоплею, запив страву «Кока-колою» — тут вона смакувала солодше за ту, яку він пив у Штатах.
Офіціант приніс чек — Тінів сніданок виявився дорожчим, ніж той очікував, але те саме можна було сказати про наїдки в кожному місці, яке відвідував Тінь. Офіціант поклав рахунок на стіл і звернувся до Тіні:
— Пробачте, ви американець?
— Так.
— Тоді вітаю з Четвертим липня, — усміхнувся офіціант. Він виглядав дуже задоволеним зі своєї ввічливості.
Тінь навіть не усвідомлював, що сьогодні четверте. День незалежності. Точно. Йому подобалася ідея незалежності. Він залишив плату і чайові на столі, вийшов з ресторанчика. З Атлантики війнуло холодним вітром, тому він застібнув куртку.
Він вмостився на порослому травою березі, поглянув на місто навкруги і подумав, що колись настане день, коли доведеться повертатися додому. Одного дня йому треба буде знайти дім, аби туди повертатись. Він розмірковував: на дім із часом перетворюється твоє місце, чи, може, дім — це місце, яке ти маєш віднайти, якщо досить довго йтимеш, чекатимеш і хотітимеш?
Він видобув книгу.
Якийсь стариган прямував схилом пагорба до Тіні: на ньому був темно-сірий плащ, пошарпані поли якого свідчили, що той побачив світу, і синій капелюх із широкими крисами. З-за стрічки капелюха під дивним кутом стирчало перо чайки. Тінь подумав, що цей волоцюга схожий на підстаркуватого хіппі. Або пацифіста, який дуже, дуже давно вийшов на пенсію. Старий був неймовірно високим.
Чоловік примостився на моріжку поруч із Тінню. Коротко кивнув. На одному оці в нього була пов’язка — як у пірата. На підборідді стовбурчилася козляча борідка. Тінь подумав, чи старий, бува, не прийшов до нього, аби стрельнути цигарку.
— Hvernig gengur? Manst Рú eftir mér? — звернувся до Тіні чоловік.
— Вибачте. Я не розмовляю ісландською мовою, — потім незвично і незграбно вимовив фразу, яку вичитав у путівнику, що його гортав при денному світлі того світанку: — Ég tala bara ensku. Я розмовляю тільки англійською. Я американець.
Старий поволі кивнув. Сказав:
— Мій народ поїхав звідси до Америки, давно. Вони поїхали туди, а тоді повернулись до Ісландії. Казали, що то добра земля для людей, але погана — для богів. А без своїх богів вони почувалися... покинутими.
Чоловік гарно говорив англійською, але вставляв дивні паузи між фразами, незвичним був і ритм. Тінь придивився до нього і зрозумів, що зблизька чоловік виглядав старим, як світ. Його шкіру прорізали сотні маленьких зморщечок і тріщинок, схожих на тріщини в граніті.
Старий кинув Тіні:
— Хлопче, а я тебе знаю.
— Справді?
— Ти і я. Ми йшли однією дорогою. Я так само, як і ти, висів на дереві дев’ять днів і приніс себе в жертву собі. Я провідник асів, і я бог шибениць.
— Ти Одін.
Чоловік похитав головою, ніби зважуючи це ім’я подумки.
— Це правда. Мене називають по-різному, але це правда: я Одін, Бьорів син.
— Я бачив, як ти помер. Я чував над твоїм тілом. Ти стільки всього хотів принести в жертву заради влади. Ти стільки хотів принести в жертву собі. Ти зробив це.
— Я нічого такого не робив.
— Середа зробив. А Середа був тобою.
— Так, він був мною. Але я не він... — чоловік почухав носа. Перо чайки на його капелюсі захиталося.
— Ти повернешся? — зрештою запитав Володар Шибениць. — До Америки.
— Нема задля чого вертатись, — відрубав Тінь, хоча і розумів, що бреше.
— Там на тебе чекають. Але зможуть почекати, доки ти не повернешся.
Повз них химерною дугою пролетів білий метелик. Тінь промовчав. З нього було досить богів і божих справ, він наївся ними на кілька життів наперед. Тепер він вирішив сісти на автобус до аеропорту і поміняти квиток. Сісти на літак кудись, де він ніколи не був. Він рухатиметься далі.