А навпроти, в іншому кінці довжелезного лімузина, сидів товстий молодик, який саме відкривав бляшанку дієтичної коли з коктейль-бару. На ньому було довге чорне лискуче пальто із якоїсь м’якої тканини. Йому було не більше двадцяти: на щоці переливався розсип вугрів. Він побачив, що Тінь прийшов до тями, і посміхнувся.
— Привіт, Тіне. Не надумай робити фігні.
— Домовились, не робитиму. Висадіть мене, будь ласка, біля мотелю «Америка», далі по шосе.
— Вріж йому, — звернувся товстун до когось, хто сидів ліворуч від Тіні. Від удару в сонячне сплетіння Тінь склався вдвоє. Розігнутися вдалося не одразу. — Я ж казав, не роби фігні. А це була фігня. Відповідай коротко і по ділу, інакше я завалю тебе, та й по всьому. А може і не просто завалю, а скажу малим поламати усі до однієї чортові кістки у твоєму тілі. Я рахував, разом їх двісті шість. Так що не роби фігні. Січеш?
— Так.
Лампочки під стелею лімузина міняли колір: з фіолетового на синій, потім на зелений, потім на жовтий.
— Ти працюєш на Середу, — констатував молодик.
— Так.
— І що це старе хуйло задумало? Ну тобто, що він забув саме тут? Він же ж має якийсь план на гру. Розкажи про його задуми.
— Я працюю на пана Середу лише з сьогоднішнього ранку. На побігеньках. Ну і водити машину ще ніби маю, але наразі не доводилось. Ми заледве парою слів перекинулись.
— Тобто ти кажеш, що не в курсі.
— Я кажу, що не в курсі.
Хлопець сфокусував погляд на Тіні. Сьорбнув коли з бляшанки, відригнув і продовжив дивитись ще якийсь час.
— Якби знав, то сказав би?
— Напевно, ні, — зізнався Тінь. — Ти ж сам сказав, що я працюю на пана Середу.
Співрозмовник Тіні відволікся на срібний портсигар, який видобув із внутрішньої кишені пальта. Відкрив його, дістав цигарку та запропонував Тіні:
— Куриш?
— Ні, дякую, — Тінь вирішив був, що це гарна нагода попросити розв’язати йому руки, але потім передумав.
Товстун курив самокрутку. Він клацнув матовою чорною «Зіппо», і лімузин заповнив запах... ні, не тютюну, і навіть не трави, подумав Тінь, а запах горілих мікросхем.
Юнак глибоко затягнувся, затамував подих. З його рота просочилось трохи диму, і він одразу з ж втягнув цей дим назад у ніздрі. Тінь подумав, що потрібна тривала практика перед дзеркалом для того, щоб так впевнено грати на публіку.
— Якщо ти мені брешеш, — вимовив хлопець відчужено, ніби звіддалік, — то я ж тебе завалю до бісової мамки. Ти в курсі.
— Так, ти вже казав.
Товстун іще раз зі смаком затягнувся. Освітлення міняло колір — помаранчевий, червоний, знову фіолетовий.
— Мотель «Америка», кажеш? — він обернувся і постукав у водійське віконце, яке миттю опустилось. — Чуєш, їдь до мотелю «Америка», далі по шосе. Треба підкинути нашого гостя.
Водій кивнув і підняв скло.
Оптоволоконні вогні під стелею лімузина все переливалися приглушеними кольорами у тій самій послідовності. Тіні здалося, ніби очі його співрозмовника виблискують таким самим світлом, тільки зеленим — як на допотопному моніторі.
— А ти, мужик, передай Середі таке. Передай йому, що він у минулому. Його забули. Він старий, і йому доведеться з цим змиритися. Передай йому, що ми — майбутнє, і нам насрати і на нього, і на його посіпак. Його час сплив. Січеш? Передай йому ці чортові слова. Його списали на сміттєзвалище історії, а я — і такі, як я — розсікаємо у лімузинах супермагістралями прийдешнього дня.
— Я передам, — від диму Тінь почав чманіти. Тільки б не наблювати тут, думав він.
— Передай йому що ми, сука, перепрограмували реальність. І ще, передай йому, що мова — це вірус, релігія — операційна система, а молитви — їбучий спам. І я дуже сподіваюсь, що тобі вистачить клепки передати йому це все слово в слово, інакше я завалю тебе до бісової мамки, — промуркотів юнак з-за хмари диму.
— Зрозумів. Можна мене випустити тут, я дійду пішки.
— Приємно було поговорити, — кивнув товстун. Він ніби полагіднішав від курива. — І знай іще, що якщо ми таки вколошкаємо тебе до бісової мамки, то просто тебе видалимо. Січеш? Натиснемо пару кнопок, і — оп! А поверх тебе вже перезаписано випадковий масив нулів та одиниць. «Контрол-зет» не спрацює.
Він іще раз постукав у водійське віконце і наказав зупинитися прямо тут. А потім знову повернувся до Тіні і показав на цигарку:
— Якщо цікаво, то це синтетична жаб’яча шкіра. В курсі, що вони вже навчилися синтезувати буфотенін?
Машина зупинилася. Хтось праворуч від Тіні вийшов і притримав двері. Тінь сяк-так вибрався із зав’язаними руками. До нього дійшло, що він так і не глянув на людей, що сиділи поряд із ним. Він навіть не знав, якої вони були статі чи віку.
Пута розрізали за його спиною. Нейлонова стяжка впала на асфальт. Тінь обернувся. В салоні клубочився дим, з хмари світилися лише два вогники мідно-рудого кольору, ніби два жаб’ячих ока.
— Вся фішка у домінантній парадигмі, Тіне. Нічого більш, сука, важливого не існує. О, до речі, мало не забув — співчуваю щодо твоєї старої.
Двері зачинилися, і лімузин тихо поїхав геть. Мотель стояв за кількасот метрів, і Тінь, дихаючи холодним свіжим повітрям на повні груди, попрямував до нього повз рекламні щити, які світилися червоними, жовтими і синіми вогнями. Вивіски пропонували будь-який фастфуд на ваш смак — от тільки в цих краях, схоже, всі смаки обмежувалися гамбургерами. Тінь дістався до мотелю «Америка» без пригод.
Розділ третій
Кожна година ранить. Остання — вбиває.
На рецепції мотелю «Америка» стояла худорлява молода жінка. Вона повідомила, що друг Тіні вже забронював для нього кімнату, і дала йому прямокутного пластикового ключа. У неї було волосся платинового кольору і симпатичне личко — коли вона усміхалась. Коли ж вона підозріливо мружилася, її обличчя набувало щурячих рис. А на Тінь вона дивилася переважно з підозрою. Білявка відмовилася назвати Тіні номер кімнати, в якій поселився Середа, і наполягла, що старого треба набрати по внутрішньому телефону, перш ніж пустити до нього відвідувача. Середа спустився в хол готелю і прикликав Тінь.
— Ну, як похорон?
— Закінчився.
— Аж так паршиво, га? Хочеш про це поговорити?
— Ні.
— Чудово, — вишкірився Середа. — Нині люди забагато говорять. Бла-бла-бла. Цій країні дуже пішло б на користь, якби люди навчилися страждати мовчки. Голодний?
— Трохи.
— Тут ніде пожерти. Але можеш замовити піцу, її доставлять прямісінько тобі до кімнати.
Середа запросив його до свого номера, навпроти Тіневого. Карти — пришпилені до стін, розстелені на ліжку, нерозпаковані — заполонили кімнату. Середа покреслив їх яскравими маркерами: соковито-зеленим, ядуче-рожевим і пекучо-помаранчевим.
— Мене викрав якийсь товстий молокосос на лімузині, — повідомив Тінь. — Каже, що ти приречений відправитись на смітник історії, поки такі, як він, кататимуться собі на лімузинах супермагістралі життя. Щось типу такого.
— От уже шмаркач, — буркнув Середа.
— Ти його знаєш?
— Я знаю, хто він такий, — знизав плечима Середа. Він важко опустився в єдине крісло в кімнаті. — Вони не мають поняття... Зеленого поняття... Тобі ще довго сидіти в цьому богами забутому містечку?
— Не знаю. Може, з тиждень. Треба буде позакінчувати Лорині справи. Потурбуватись про наше житло, роздати її речі, всяке таке. Це зірве дах її мамці, але вона на це заслужила.
— Угу, — кивнув Середа. — Чим скорше ти з цим покінчиш, тим скорше ми зможемо забратися з Іґл-Пойнта. Добраніч.
Тінь пішов до кімнати навпроти. В його номері все було таким самісіньким, як і в Середи — навіть репродукція з багряним заходом сонця над ліжком. Він замовив піцу із сиром та фрикадельками, а потім заліз у ванну, попередньо виливши в неї вміст усіх знайдених у номері маленьких пляшечок із шампунями, щоб зробити піну.