— Якого дідька, га? — запитав він.
— Трапилось дещо, про що я маю повідомити. Може, це був сон — хоча це точно був не сон — чи може, я надихався синтетичної жаб’ячої шкіри в того жирного пацана, або я просто з’їжджаю з глузду...
— Ага, ага. Кажи вже. Я тут взагалі-то ділом зайнятий.
Тінь зазирнув у кімнату. У ліжку хтось був і дивився на нього. Ковдра, натягнута до самісінької шиї, щоб прикрити маленькі груди. Платинове волосся і личко, в якому є щось щуряче. Дівчина з рецепції. Тінь заговорив тихіше.
— Я щойно бачив дружину. Вона прийшла до моєї кімнати.
— Ти маєш на увазі привид? Тобі примарилось?
— Ні. Не привид. Вона була тілесною і цілком матеріальною. Це була вона. Мертва і все таке, але ніяка не примара. Я доторкнувся до неї. Вона мене поцілувала.
— Зрозуміло, — Середа звернувся до жінки в ліжку: — Зараз буду, любонько.
Вони перетнули коридор до кімнати Тіні. Середа ввімкнув світло. Подивився на недопалок у попільничці. Почухав груди. Його соски були темні — це були соски старої людини, волосся на його грудях було сиве. Під ребрами білів довгий шрам. Старий понюхав повітря. Потім знизав плечима.
— Гаразд, Тіне. З’явилася твоя мертва дружина. Ти наляканий?
— Трохи.
— Мудро. Дуже мудро. Мене особисто ходячі трупаки лякають до всирачки. Ще щось?
— Я готовий залишити Іґл-Пойнт. Лорина мати розбереться з квартирою і тим усім непотребом. Все одно вона мене ненавидить. Я можу їхати, коли ти скажеш.
Середа посміхнувся:
— Та це ж чудові новини, хлопче! Вирушаємо вранці. А тепер тобі треба поспати. В мене є плящинка скотчу, якщо не можеш заснути, га?
— Дякую, я в нормі.
— Тоді більше не тривож мене. На мене чекає довга ніч.
— Безсонна? — усміхнувся Тінь.
— Я не сплю. Сон переоцінюють. Це погана звичка, якої ліпше позбуватися у гарній компанії — а моя чарівна співрозмовниця буде нудитися, якщо я не повернуся одразу.
— Доброї ночі.
— Саме так, — мовив Середа і зачинив за собою двері.
Тінь сів на ліжко. У повітрі ще висів запах цигарок і формальдегіду. Краще б він тужив за Лорою: це якось доречніше, ніж почуватися стурбованим через неї. Ба більше: зараз, коли вона пішла, йому довелося зізнатися собі, що він її побоюється. Тепер настав час для скорботи. Він вимкнув світло, влігся і став думати про те, якою Лора була до його ув’язнення. Він згадував свій шлюб: вони були такими молодими, і щасливими, і дурнуватими, і ні на мить не хотіли розлучатись.
З того часу, як Тінь востаннє плакав, минуло багато років — так багато, що він і забув, як це робиться. Він не плакав, навіть коли померла його мати. Але зараз плач прийшов — короткими, болісними спазмами. Він сумував за Лорою і часами, яких уже ніяк не повернути.
Уперше відтоді, як Тінь був малюком, він проплакав, доки не заснув.
У бурхливому морі, де хвилі накривали з головою, вони орієнтувалися по зірках та берегах, а коли берег став лише спогадом, і коли нічне небо затягали темні хмари, віра правила їм за дороговказ, і благали вони Всеотця доправити їх до іншої землі безпечно.
Недоброю була та мандрівка — їхні пальці німіли, а в кістках поселилася пропасниця, що її вони не могли випалити навіть вином. Уранці вони прокидалися і відчували паморозь, яка скрижила їхні бороди, і були вони на вигляд ніби старигани, які дочасно посивіли, аж доки сонце не відігрівало їх.
Доки вони пристали до зеленого берега на Заході, їхні зуби порозхитувались, а очі позападали в очниці. Непокоїлися мужі:
— Ми далеко, далеко від наших домівок і вогнищ, що їх обігрівають, далеко від морів, що їх ми знаємо, далеко від земель, що їх ми любимо. Тут, на краю світу, наші боги забудуть нас.
Ватаг їхній видряпався на вершину великої скелі, і глузував він з них за їхню зневіру.
— Всеотець створив світ, — вигукнув він. — Він створив його власноруч із покришених кісток і з плоті Іміра, діда свого. Він помістив мозок Іміра в небі, щоб хмари були, а солону кров його зробив морями, які ми перетнули. Чи ж розумієте ви, що як він створив світ, то й цю землю він також створив? І якщо нам судилося мужньо загинути тут, чи ж не прийме він нас у своїх палатах?
І звеселилися мужі, і підбадьорювали один одного. Завзято постановили вони збудувати чертог із розщеплених дерев та глини і частокіл із загострених колод навколо, хоч гадали, що вони єдині люди на цій новій землі.
Тієї днини, коли закінчили вони будувати чертог, вдарила буря: посеред білого дня небо потемніло, наче у беззоряну ніч, і прорізували небо спалахи білого вогню, а удари грому були такі гучні, що ледь не оглушили їх, а кіт, якого вони привезли з собою на щастя, сховався під їхнім човном, що спочивав на суші. Буря була злою і несамовитою — тому торжествували мужі, і поплескували один одного по плечах, кажучи:
— Громовержець тут, із нами, в цій далекій стороні!
І воздавали подяку вони, і святкували, і пили, аж доки не падали.
Тієї ночі в закуреній напівтемряві їхнього чертога скальд співав їм старих пісень. Співав він про Одіна, Всеотця, того, хто приніс себе в жертву так само благородно і так само відважно, як інші приносили себе в жертву йому. Співав він про дев’ять днів, які Всеотець провисів на Світовому Дереві, і про спис, яким проштрикнули бік його, і про кров, яка стікала з вістря (і в цю мить віршувальник проштрикнув співочу оповідь голосним криком). І співав він їм про те, що пізнав Всеотець в обіймах смерті: дев’ять імен, дев’ять рун і двічі по дев’ять заклять. Коли скальд зойкнув від болю, співаючи їм про спис, що пронизав Одінів бік, як і сам Всеотець зойкнув в агонії, усі слухачі здригнулися, уявивши біль його.
Вони зустріли скрелінґа назавтра — у той самий день тижня, середу, що належить Усеотцеві. То був маленький чоловічок: довгі коси — чорніші за воронове крило, шкіра — ніби насичена залізом червона глина. Він говорив мовою, якої ніхто з них не міг зрозуміти — навіть скальд, який бував на кораблі, що пройшов між Геркулесових Стовпів, і міг розмовляти говіркою торгашів Середземномор’я. На незнайомцеві був одяг зі шкур і хутра, а у волосся були вплетені маленькі кісточки.
Вони завели прибульця до свого поселення, і почастували його смаженим м’ясом, і напоїли міцним питвом, аби втамувати його спрагу. Вони несамовито веселилися, коли він став хитатися, затинатися і підспівувати, не випивши й рогу меду. Вони дали йому ще питва, і скоро він мирно засопів, скрутившись калачиком попід столом.
Тоді вони підняли його, двійко чоловіків за руки і двійко — за ноги, підняли його на висоту плечей, четверо мужів, які втілили восьминогого коня, і урочисто понесли його до ясена на пагорбі, з якого видно було затоку. Тоді вони обвили мотузкою шию дикуна і повісили його гойдатися на вітрі як посвяту Всеотцеві, владарю шибениць. Тіло скрелінґа гойдалося на дереві, лице його почорніло, язик вивалився з рота, очі вилізли з очниць, пеніс налився так, що на нього можна було повісити шкіряного шолома, а мужі довкола раділи, сміялися і співали — горді, що склали пожертву небесам.
І коли назавтра два великі ворони сіли на труп скрелінґа, на обидва плеча, і стали клювати його щоки і очі, вони зрозуміли, що їхню жертву прийнято.
Зима була довга, і вони голодували, але їх підбадьорювала думка, що коли настане весна, човен попливе назад у північні землі — привезе поселенців і жінок. Коли погода зовсім зіпсувалась і дні стали геть куці, кілька чоловіків вирушило на пошук дикунського поселення, щоб знайти їжу, щоб знайти жінок. Але вони знайшли тільки згаслі вогниська там, де колись були стоянки.
У день посеред зими, коли сонце було далеким і холодним, наче потьмяніла срібна монета, вони помітили, що останки дикуна хтось зняв із ясена. Пообідньої пори з неба посипалися лапаті, повільні сніжинки.
Північани зачинили ворота свого поселення і відступили за дерев’яний частокіл.
Дикунська кривава учта прийшла до них під покровом ночі: п’ятсот душ проти тридцяти. Вони перебралися через частокіл і впродовж наступних семи днів убили кожного з тридцяти чоловіків у тридцять різних способів, аби забули мореплавців і історія, і їхній власний народ.