Hill House надрукували обмежений наклад у 750 примірників (який потім називали «дивом видавничої справи», і цього разу вже навіть не вони самі). Видання було дуже дорогим. Я вдячний своїм видавцям, які до десятого ювілею першого видання вирішили надрукувати розширену версію книги значно більшим та дешевшим накладом. Версія «Американських богів», яку ви тримаєте в руках, десь на дванадцять тисяч слів довша за ту, яка поотримувала всі нагороди. І це та версія, якою я пишаюся найбільше.
Ще я хотів би подякувати Дженніфер Герші, яка була першою редакторкою книги, Дженніфер Брел, яка підготувала це видання, а понад усе я вдячний Піту Еткінсу за його допомогу у створенні цього рукопису.
Попередження і застереження для мандрівників
Це художня книжка, а не путівник. І хоча географія Сполучених Штатів Америки в цій історії не зовсім уявна — багато місць із цієї книжки можна відвідати, шляхи пройти, а дороги знайти на мапі — я дозволив собі трохи свободи. Менше свободи, ніж ви могли б припустити, але певні розбіжності з реальністю є.
Я не питав дозволу і не отримував його, коли використовував у розповіді реальні місця, тому, гадаю, власники Дому-на-Скелі, Рок-Сіті чи мисливці, яким належить мотель у центрі Америки, будуть спантеличені не менше, ніж будь-хто, хто знайде свою нерухомість на сторінках книги.
Я приховав справжнє місце розташування кількох місць із цієї книги: скажімо, містечка Приозер’я, чи ферми з ясеном, що на годину їзди південніше від Блексбурґа. Ви можете спробувати їх знайти, якщо хочете. Може, ви їх навіть знайдете.
Звісно, не варто й згадувати про те, що всі люди, живі, мертві чи якісь іще в цій історії — вигадані, і перебувають у вигаданих обставинах. Тільки боги справжні.
Мені завжди не давало спокою питання, що ж трапляється з демонічними сутностями, коли іммігранти покидають свою рідну землю. Американці ірландського походження пам’ятають фей, норвезького — пригадують ніссе, грецького — вриколакасів. Але згадують вони їх тільки у стосунку до того, що траплялося у Старому світі. Коли я одного разу запитав, чому таких демонів не видно в Америці, ті, хто ділилися зі мною історіями, захихотіли і пояснили, що вони «боялися перетнути океан, це аж надто далеко», завваживши, що і Христос з апостолами так ніколи й не дісталися Америки.
Частина перша
Тіні
Розділ перший
Кордони нашої країни, пане? Що ж, пане, наш кордон на півночі накреслено під полярним сяйвом, на сході межа там, де народжується сонце, над південним краєм навис небесний екватор, а де західний рубіж — там страшний суд.
Тінь відсидів три роки. Його ніхто не задрочував — на вигляд він був достатньо кремезним, а на погляд достатньо рішучим, аби ні в кого не виникало такої спокуси. Найбільшим клопотом у тюрмі було згаяти час. Тому Тінь підтримував форму, опановував фокуси з монетами та багато думав про дружину і своє безмежне кохання до неї.
Найкраща річ у в’язниці, думав собі Тінь, — певно, єдина хороша річ у в’язниці — це полегшення, яке вона дає змогу відчути. Відчути, що скотився так низько, як тільки можливо, що сягнув дна. Більше не діймає тривога, що копи от-от можуть спіймати — тебе вже спіймали. Ти більше не прокидаєшся на нарах від кошмарів, бо вільний від страху перед завтрашнім днем — найстрашніше трапилося у дні вчорашньому.
І байдуже, розмірковував далі Тінь, чи дійсно ти вчинив те, за що тебе посадили. Кожен із його співрозмовників тут чимось обурювався: завжди було щось, що система зробила не так. Щоразу лягаві навішають на тебе щось, чого ти не робив — або робив, але трохи не так, як вони про це говорять. Тебе спіймали — і це єдине, що мало значення.
Тінь зрозумів це у перші дні за ґратами, коли новим було все — від жаргону до поганої їжі. Нещасний і безмежно, до мурашок поза шкірою, нажаханий, він усе одно відчував полегшення з кожним ковтком тюремного повітря.
Тінь уникав довгих розмов. Та десь у середині другого року все-таки поділився цим спостереженням зі своїм співкамерником, О’Блудою.
На пошрамованій мармизі О’Блуди, професійного шахрая з Міннесоти, якого всі кликали Ловким, розцвіла посмішка:
— Все так. І навіть цікавіше, коли тебе засудили на смерть. Ось тоді і згадуєш усі небилиці про шкари, що їх смертник зняв перед стратою, — бо хотів утерти носа друзякам, яким обіцяв не відкидати копита на шибениці.
— Це жарт?
— Та коню ясно. Гумор шибеника. Кращого не придумали. Бац — і найгірше сталося. Пару днів ходиш прибитий, а потім розумієш, що просто їдеш на електричці, і наступна станція — кінцева, поїзд далі не їде, звільніть, будь ласка, вагони.
— І коли у цьому штаті востаннє когось вішали?
— Якого лисого мені знати? — Ловкий голився майже налисо, крізь тонкий шар білястого волосся було добре видно обрис черепа. — Та я тобі скажу ось що. Ця країна зійшла на пси, коли перестали вішати людей. Воно ж як було — налякай лобуряку зашморгом, то й розв’яжеш йому язика. Вибовкає все, щоб урятувати свою шкуру — або щоб насолити, якщо ту шкуру вже нічого не врятує.
Тінь знизав плечима. У смертному вироку він не бачив жодної романтики.
А будь-який вирок, окрім смертного, думав він собі, — лише тимчасова перерва в житті. На це є дві причини. По-перше, життя проростає у в’язниці, бо завжди є куди скочуватися вниз, навіть якщо твою фігурку зняли з дошки. Життя триває, навіть якщо це життя під мікроскопом чи у клітці. І по-друге, якщо скількись протриматися, то зрештою тебе коли-небудь випустять.
Спершу ця перспектива була надто далекою, і Тінь не морочив собі нею голови. Згодом вона почала дарувати надію на далеке майбутнє, і він навчився казати собі «і це мине», коли з ним у в’язниці траплялося всяке лайно — а у в’язниці з тобою завжди трапляється всяке лайно. Одного разу, втішав він себе, чарівні двері відчиняться і він вийде в інший світ. І він викреслював дні на своєму календарі «Співочі птахи Америки» — у тюремному магазині продавали тільки такі календарі — і сонце сходило, хоч він цього не бачив, і сонце заходило, хоч він цього також не бачив. Він вправлявся з монетою, вичитуючи фокуси з книги, яку знайшов у безлюдній тюремній бібліотеці, він качав м’язи, він складав у голові список речей, які робитиме після звільнення з тюрми.
З часом список у голові Тіні ставав усе коротшим і коротшим. Відсидівши два роки, він мав на думці всього три речі.
По-перше, він збирався залізти у ванну. По-справжньому, надовго, щоб серйозно відмокнути у воді з бульбашками. Може, при цьому він читатиме газету, а може й ні. Якогось дня він мріяв про один спосіб, а іншого міняв своє рішення.
По-друге, він збирався добряче витертися рушником та загорнутися в халат. І, певно, взути капці. Йому подобалася ідея з капцями. Якби він курив, то це був би чудовий момент, аби розкурити люльку, але він не курив. Він візьме дружину на руки та підніме її («Цуцику, — заверещить вона з насолодою, прикидаючись, ніби збіса налякана, — що це ти робиш?»). Він віднесе її у спальню і зачинить двері. Вони замовлять піцу, якщо зголодніють.
І по-третє. Після того, як вони з Лорою вийдуть зі спальні, — за день, чи, може, і за два — він буде сидіти тихенько та триматися якнайдалі від неприємностей до кінця своїх днів.
— І тоді ти будеш щасливий? — питав О’Блуда. Того дня вони працювали в тюремній майстерні, збираючи годівнички. Збирати годівнички було не набагато захопливішим, ніж штампувати автомобільні номери.