До двадцятиліття залишався рік, коли доля завдала нищівного удару: у «Схрещені видельця», таверну на розі Фліт-стріт та Беллярду, де Ессі бавила вечір, зайшов молодий чоловік, свіжоспечений бакаляр Університету, і всівся грітися коло вогнища. «Оце так! Жирненька здобич», — подумала Ессі та примостилася собі коло юнака, примовляючи компліменти. І от вона однією рукою гладить його коліно, іншою — набагато ніжніше — шарудить по тілу в пошуках золотого годинника, аж він уважно дивиться їй у вічі, і її серце тьохкає, а потім болісно стискається, коли вона впізнає небезпечну блакить літнього неба перед бурею, а панич Бартолом’ю звертається до неї на ім’я.
Її доставили у Ньюґейт, головну в’язницю Лондона, і звинуватили в самовільному поверненні із заслання. Коли зачитали обвинувачувальний вирок, ніхто не здивувався, що Ессі попросила помилування на тій підставі, що вона буцімто при надії, приголомшило місцевих матрон, яким доручали перевіряти такі заяви (зазвичай нічим не підтверджені), те, що дівчина дійсно чекала на дитину, і їм довелося це визнати. Ессі, втім, відмовлялася назвати батька.
І ще раз її смертний вирок пом’якшили до перевезення — цього разу довічного.
Тепер її віз корабель під назвою «Русалка». Окрім Ессі, «Русалка» транспортувала ще дві сотні арештантів, якими по вінця набили трюм — ніби підводу вгодованими поросятами у базарний день. У страшній тісноті, де часто не було місця, щоб сісти, — не кажучи про те, щоб лягти, — лютували дизентерія і лихоманка. Одна жінка померла при пологах у задній частині трюму, і її тіло ніяк не могли передати вперед, настільки щільно всі стояли, довелося викидати і її, і дитину через крихітний ілюмінатор на кормі, прямо в збурене похмуре море. Ессі була на восьмому місяці, і те, що вона зберегла дитину, було дивом. Тим не менше, дитину вона зберегла.
Усе подальше життя її переслідували кошмари про цю подорож у трюмі: вона щоразу прокидалася з криками, і щоразу в її горлянці затримувався післясмак від смороду, який там панував.
«Русалка» пришвартувалася в Норфолку, Вірджинія, і контракт Ессі відкупив «дрібний плантатор», тютюновий фермер на ім’я Джон Річардсон. Його дружина померла від лихоманки через тиждень після народження дочки, і він мав потребу в годувальниці і служниці, яка порядкувала б на його невеликому господарстві.
Ось так і вийшло, що новонароджений син Ессі, якого вона назвала Ентоні — на честь, як вона стверджувала, хлопчикового батька і її покійного чоловіка (навряд чи хтось у цих місцях міг зловити її на брехні, і вона це розуміла, та й справді, може вона і зазналася з яким-небудь Ентоні раз чи два) — смоктав молоко матері поряд із Філлідою Річардсон. Дитину наймача Ессі завжди прикладала до грудей першою, і дівчинка виросла здоровою, високою та сильною, її ж власний син ріс хирлявим та слабим на тому, що залишалося.
А разом із молоком діти всмоктували казки, які розповідала Ессі: про стукачиків, і про блакитних ковпачків, що живуть у глибинах шахт, і про Букку, найхитрішого духа з-поміж їх усіх, набагато небезпечнішого, аніж руді кирпаті піксі: для нього на березі завжди залишали першу рибу з вилову, а коли приходили жнива, для нього в полі залишали свіжоспечену хлібину, щоб урожай був щедрим. Вона розповідала їм про яблуневих дідів — старі дерева, які вміли говорити, коли мали на те настрій: їх треба було поштувати найпершим сидром з кожного врожаю, виливаючи його під коріння в надвечір’я нового року, і тоді яблука в цей рік родили добре. Вона співала їм, мелодійною і протяжною корнуольською вимовою, традиційного віршика про дерева, яких слід було остерігатися:
Вона розповідала їм усі ці речі, і вони вірили — бо вона сама вірила.
Справи на фермі йшли добре, а Ессі Тріґаун щоночі виставляла на поріг задніх дверей мисочку з молочком для піксі. І от за вісім місяців бажання привело Джона Річардсона до дверей спальні Ессі, і він постукався тихенько та запитав про милість, якою жінка може ощасливити чоловіка, і змушений був вислухати, наскільки Ессі приголомшена та ображена такою пропозицією, — щоб вона, бідна вдова, та ще й на положенні служниці, яке нічим не було краще за рабство, продавала своє тіло чоловікові, якого так сильно поважає, адже засланим не можна одружуватись, і їй на голову не налазить, як можна аж настільки з неї знущатися... І Річардсон побачив сльози в її горіхово-карих очах, і зрозумів, що стоїть і вибачається перед нею. А закінчилося все тим, що просто тоді ж, тієї гарячої літньої ночі, у тому ж таки коридорі, Джон Річардсон став на одне коліно перед Ессі Тріґаун, пообіцяв звільнити її від кабали та запропонував руку і серце. І навіть тоді, хоч вона і прийняла його пропозицію, вона не стала з ним спати, аж доки всі формальності не було залагоджено і вона не переїхала з малесенької кімнатки на горищі до хазяйської спальні на першому поверсі, а якщо якісь із фермерових друзів з їхніми дружинами і перестали з ним вітатися, коли бачили в місті, то переважна більшість із тих, з ким він спілкувався, думали собі, що нова пані Річардсон — достобіса приваблива жінка, і що Джонні Річардсон пречудово все собі влаштував.
За рік вона народила ще одну дитину — також хлопчика, але білявого, як сестра по батькові і як сам батько, на чию честь і назвала його Джоном.
Діти утрьох ходили до місцевої церкви слухати мандрівного проповідника по неділях, ходили вони також у маленьку школу, щоб учитися лічбі та грамоті разом із дітьми інших дрібних фермерів, а Ессі потурбувалася, щоб вони знали найважливіші таємниці з-поміж усіх, тобто таємниці піксі: рудих кумедних чоловічків із зеленими, як річкова вода, хитро примруженими очима та одягом такого ж кольору, із кирпатими носами та смішними личками, піксі, якщо раптом того захочуть, заплутають і заведуть за собою, і зіб’ють на манівці — якщо у вас, звісно, не заховано на такий випадок дрібки солі чи шматка хліба. Діти ходили в школу, і у кожного було трохи солі в одній кишені і трохи хліба в іншій — древні символи життя і землі мали вберегти їх по дорозі додому. І кожного разу вони поверталися без пригод.
Діти зростали між зелених пагорбів Вірджинії стрункими та сильними (хоча Ентоні, перший син, завжди був слабшим, блідішим і більш схильним до хвороб та перепадів настрою), і Річардсони жили у щасті, Ессі любила свого чоловіка, як тільки могла. Минуло десять років їх шлюбу, коли у Джона Річардсона розболівся зуб — аж настільки, що він впав з коня. Його відвезли в місто, де зуб видалили, але було пізно, бо він уже почорнів і міг тільки стогнати. Він помер від зараження крові, і його поховали під улюбленою вербою.
На Річардсоновій вдові залишилася ферма, якою вона керувала, доки не підросли його двоє дітей: вона розпоряджалася прислугою і рабами, і вона садила тютюн та рік за роком збирала врожай, вона виливала сидр під коріння яблуні напередодні Нового року, вона залишала буханець свіжоспеченого хліба в полях перед жнивами, і вона завжди виставляла мисочку молока за поріг задніх дверей. Господарство процвітало: вдова Річардсон здобула репутацію ґаздині, яка завжди править високу ціну і не любить торгуватися, але завжди продасть вам бездоганний товар і ніколи не обдурить.
Іще десять років усе було добре, але після того настав тяжкий рік, коли Ентоні, її син, убив Джонні, свого зведеного брата, під час лютої сварки щодо майбутнього ферми і заміжжя Філліди, хтось казав, що він того не хотів, і просто не пощастило, що удар вийшов такої сили, — а ще хтось казав інакше. Ентоні зник, а Ессі довелося ховати молодшого сина поруч із батьком. Ходили чутки, що він утік до Бостона, або на південь, до Флориди, або, як була переконана його мати, що він поплив у Англію і вступив на службу до короля Георга, битися з бунтівними шотландцями. Хай там як, господарство спорожніло, коли обох синів не стало, — і панував у ньому смуток, і Філліда ходила бліда та зажурена, і що б її мачуха не казала чи не робила, нічого не могло заспокоїти розбите серце та повернути усмішку на її вуста.