Втім, розбите було її серце чи ні, але на ґаздівстві потрібен чоловік, тож Філліда вийшла заміж за Гаррі Сомса, колишнього корабельного теслю. Гаррі втомився від моря і мріяв дожити віку на фермі, подібній до тієї, на якій він народився і виріс. І хоча ферма Річардсонів не надто нагадувала ту, в Лінкольнширі, для нього вона була достатньо схожою, щоб він був щасливим. П’ятеро дітей народилися у Філліди та Гаррі, троє вижили.
Вдова Річардсон сумувала за синами, сумувала вона і за чоловіком, хоча тепер мало що про нього пам’ятала, окрім того, що він був справедливою людиною і ставився до неї по-доброму. Діти Філліди приходили до Ессі по казки, і вона розповідала їм про чорних болотяних псів, чи про М’ясоголового-кістяного, чи про яблуневого діда. Але діти приходили не за цим — їх цікавили тільки розповіді про Джека: Джека і бобове стебельце, Джека — вбивцю велетів, або про Джека, Джекового кота і короля. Вона любила цих дітей, ніби вони були її плоть і кров, хоча іноді й називала їх іменами тих, хто давно пішов.
Якось у травні вона винесла стілець у садок, щоб вибирати і лущити горох на сонечку, тому що навіть у теплому кліматі Вірджинії її старі кістки ломило від холоду, а іній вкрив її волосся — тож дрібка тепла не завадить.
Вдова Річардсон лущила горох старечими руками і думала про те, як добре було б іще разочок пройтися торфовищами рідного Корнуола, і прогулятися по скелях, посічених солоними вітрами, і посидіти на гальці, як вона це робила маленькою дівчинкою, чекаючи на батька, човен якого був десь там, у бурхливому морі. Незграбними від старості покрученими руками вона відкривала горохові стручки, скидала горошини у глиняну миску, а лушпиння — у фартух. А потім вона раптом згадала те, про що дуже довго воліла не згадувати: минуле життя, яке втратила. Те, як її вправні пальці витягали гаманці з кишень та цупили шовки з прилавків, як вартовий Ньюґейтської в’язниці сказав їй, що раніше ніж за три місяці її справу не слухатимуть, і що можна попросити помилування, якщо вона буде вагітна, і що вона збіса гарненька — і те, як вона повернулася до стіни і одним рухом задерла спідниці, ненавидячи його і себе, але знаючи, що він має рацію, і те відчуття, коли всередині забилося нове життя, яке означало, що можна буде водити смерть круг пальця ще трішечки...
— Ессі Тріґаун? — почувся незнайомий голос.
— Чи я тебе знаю? — підняла вдова Річардсон очі, прикриваючи їх долонею від травневого сонця. Вона не чула, як цей чоловік наблизився.
Прибулець був одягнений у все зелене: зелені запилюжені картаті штани, зелена куртка і темно-зелений плащ. Мав морквяно-руде волосся і хитру посмішку. Щось було в ньому таке, через що Ессі почувалася радісно в його присутності, — а також щось інше, що нашіптувало про небезпеку.
— Можна і так сказати.
Він подивився на неї згори вниз, примружившись, і вона примружилась, подивившись на нього у відповідь. «Що ж це за людина?» — думала вона, вивчаючи його кругле лице. Він здавався молодим, не старшим за її онуків, але назвав її старим іменем. І ще він трохи картавив, зовсім так, як картавили люди у її дитинстві, серед скель та боліт її батьківщини.
— Ти з Корнуола?
— Звідтіля, і звати мене Джек-у-других, — відповів рудий. — Чи, радше, я був звідтіля, а тепер живу тут, у новому світі, де ніхто не залишить елю чи молока для доброго друзяки, чи й навіть скибки хліба перед жнивами.
— О, то я знаю, хто ти є, — стара жінка поправила миску гороху на колінах. — Якщо ти той, ким назвався, то я не тримаю на тебе зла.
Ессі чула, як у будинку Філліда вичитувала економку.
— Та і я теж не тримаю на тебе зла, — трохи сумно сказав чоловік у зеленому. — Хоча це ти мене сюди привела, ти і ще трохи таких, як ти, у цю землю, де немає часу на чари, і немає місця для піксі та інших створінь.
— Ти мені багато допомагав.
— І допомагав, і шкодив, — незнайомець знову хитро подивився на неї. — Ми такі, як вітер. Дмухаємо і так, і сяк.
Ессі кивнула.
— Візьмеш мене за руку, Ессі Тріґаун? — і він простягнув руку. Вона була вкрита ластовинням, і хоч зір у Ессі вже затуманився, вона могла чітко бачити кожну руду волосину на тильній стороні його долоні. Волосинки світились золотом на сонці.
Вона завагалася, потім нерішуче простягла до нього свою старечу долоню.
Коли її знайшли мертвою, вона була ще тепла. Ессі встигла вилущити тільки півмиски гороху.
Розділ п’ятий
Тільки Ранкова Зоря прокинулася, щоб провести їх того суботнього ранку. Отримавши від Середи сорок п’ять доларів, вона наполягла, щоб той узяв за них розписку, виписану широким, округлим почерком на звороті простроченого талона на знижку в супермаркеті. Ранкове сонце робило її схожою на ляльку з акуратним макіяжем на старечому обличчі та зібраним догори золотим волоссям.
Середа поцілував їй руку.
— Дякую за вашу гостинність, шановна пані. Ти і твої прекрасні сестри залишаєтеся променистими, як саме небо.
— Ах ти, злий дідуган! — вона насварила Середу пальцем. А тоді обняла. — Бережи себе. Я не хотіла би почути, що ти зник назавжди.
— Мене це так само засмутило б, люба.
Зоря потисла руку Тіні:
— Опівнічна Зоря дуже високої думки про тебе. І я також.
— Мені дуже приємно, — відказав Тінь. — І дякую за вечерю.
— Сподобалося? — вона звела брову. — Ти мусиш завітати ще.
Середа і Тінь спускалися сходами. Тінь сховав руки в кишенях куртки і намацав холодний срібний долар. З такою великою та важкою монетою фокусів робити йому ще не доводилося. Він затис її долонею, опустив руку, а потім випрямив пальці — монета ковзнула у позицію між вказівним та мізинцем. Срібний долар ніби знайшов своє місце, не треба було докладати ніяких зусиль, щоб його так втримати.
— Бездоганно, — похвалив Середа.
— Я тільки вчуся. Техніку я опанував, а от маніпулювати увагою глядачів набагато важче. Треба, щоб вони дивилися на іншу руку.
— Та невже?
— Ага. Дезорієнтувати глядача.
Тінь просунув середній та підмізинний пальці під монету з наміром перемістити її на зворотний бік долоні — та на мить втратив контроль, і вона впала на сходи, з дзенькотом пролетівши півпрольоту. Середа нахилився її підняти.
— Хіба можна таким недбалим бути з подарунками? Отримав — міцно тримай у руках. Не розкидайся людськими благословеннями, — Середа придивився до монети пильніше, оглянувши спершу герб, а потім і лик Свободи на аверсі. — О, пані Свобода. Кралечка, ге?
Він запустив долар у напрямку Тіні. Той спіймав монету в польоті правою рукою і зробив оманливий рух, ніби переклавши її у ліву. Здавалося, що Тінь опускає монету до кишені — аж ось вона лежить на видноті, на долоні простягнутої правиці. Він відчував, що там їй і місце.
— Пані Свобода, — продовжував Середа, — як і більшість божеств, любих американським серцям, чужоземка. Француженка, якщо точніше, хоча французи й прикрили її пречудові перса на тій подарованій нью-йоркцям статуї, шануючи вразливу натуру святенників-американців. Свобода...
Він відволікся на використаний презерватив, що валявся на нижній секції сходів — зморщив носа та з огидою відштовхнув його носаком черевика набік. «А хтось же міг підсковзнутись на ньому. Зламав би шию, — пробурмотів він, перебивши сам себе. — Це як гепнутися на банановій шкурці, тільки з поганеньким присмаком була б історія. І з дещицею іронії». Сонячне проміння вдарило їм в очі, коли він штовхнув двері. Надворі було холодніше, ніж здавалося зсередини: Тінь задумався, чи слід чекати на снігопад.