— Я не думаю, що в моїх повноваженнях таке йому говорити, пане. Він добре робить свою роботу. Ми просто стурбовані, бо такі завдання повинні виконувати двоє людей. Дуже ризиковано, коли один неозброєний охоронець повинен давати раду таким сумам готівкою.
— Та що ви таке кажете. Може б ви це розказали ще тим жлобам з Першого банку Іллінойса? І через це мої люди опиняються під кулями, пане патрульний. Хороші хлопці. Такі, як ви, — Тіні все більше подобалась його нова особистість. Він відчував, як стає Алексом Геддоком, чолов’ягою, який відкладає дешеву пожовану сигару в попільничку поряд із собою, і перед яким лежить купа паперів, що їм треба було дати раду цього суботнього вечора. У нього був будиночок у респектабельному передмісті Шаумбург, а коханка жила в маленькій квартирці на тій самій Лейк-Шор-драйв. — А взагалі, ви, судячи з усього, кмітливий молодик... Як ваше прізвище?
— Маєрсон.
— Так от, Маєрсоне — якщо вам треба буде халтурка на вихідних, або якщо ви надумаєте полишити роботу на державу, в будь-якому випадку наберіть мене. Нам завжди треба добрі хлопці. У вас же є моя візитка?
— Так, пане.
— То не викидайте її і в разі чого задзвоніть, — підсумував А. Геддок.
Поліцейська машина від’їхала, і Середа попрошкував до куцої черги тих, хто зібрався віддати йому свої гроші.
— Все гаразд із вашою дівчиною? — просунув голову в двері менеджер.
— Це був акумулятор, — відповів Тінь. — Тепер мені треба просто зачекати.
— Жінки! Сподіваюсь, ваша вартує чекання.
Спускались зимові сутінки, пообіддя повільно переповзало в ніч. Засвітили ліхтарі. Люди все приходили і віддавали гроші Середі. Раптово, наче за якимось сигналом, якого Тінь не міг розрізнити, Середа підійшов до стіни, відклеїв знаки «Не працює» і попростував через дорогу на стоянку, загрібаючи сльоту черевиками. Тінь зачекав хвилинку, тоді пішов за ним.
Середа вмостився ззаду. Він відкрив свою металеву валізку і методично розкладав усе, що в ній було, акуратними купками на сидіння.
— Поїхали, — скомандував старий. — Ми вирушаємо до Першого банку Іллінойса на Стейт-стріт.
— Повторити цю виставу? Може, досить випробовувати твоє щастя?
— Зовсім ні. Ми залагодимо свої банківські справи.
Поки Тінь вів машину, Середа сидів собі позаду, жменями виймаючи купюри з мішечків і залишаючи в них чеки. Старий видобував готівку і з частини конвертів. Тоді він поскладав гроші до своєї металевої валізки. Тінь минув відділення банку і припаркувався за добрих п’ятдесят метрів, подалі від камер спостереження. Середа вибрався з машини, закинув конверти до вікна нічних вкладів. Тоді відчинив нічний сейф, зсипав туди сірі мішечки і знову зачинив його. Коли повернувся до машини і знову вмостився на задньому сидінні, скомандував:
— Тепер рушай в напрямку траси 1-90. Стеж за знаками, нам на захід, до Медісона.
І Тінь вирушив.
Середа задоволено озирнувся на банк.
— Ось так, любчику. Це все заплутає. Насправді, щоб добути справжні гроші, треба робити те саме десь о четвертій тридцять недільного ранку, коли всі клуби і бари приходять здавати виручку. Вибереш правильне банківське відділення, натрапиш на правильного хлопаку, який здає виручку — вони зазвичай вибирають великих і чесних довбнів і приставляють до них парочку викидайл, які теж не відзначаються розумом, — і можна заробити чверть мільйона доларів за вечір.
— Якщо це так просто, то чому всі цього не роблять?
— Операція не позбавлена ризику. Особливо о четвертій тридцять ранку.
— Маєш на увазі, що поліція більш підозрілива о четвертій тридцять ранку?
— Геть зовсім ні. А от викидали — так. І ситуація може стати... невдобною.
Він змахнув купкою п’ятдесятидоларових банкнот, додав до неї меншу купку двадцяток, зважив купюри на долоні, тоді передав Тіні:
— На. Твоя зарплата за перший тиждень.
Тінь, не перераховуючи, засунув гроші до кишені.
— То це так ти заробляєш на життя?
— Зрідка. Тільки коли мені швидко треба багато готівки. Загалом, я заробляю на людях, які ніколи не здогадаються, що їх обібрали, і ніколи не поскаржаться, а часто вишикуються в гарненьку чергу до мене, якщо ми зустрінемось ще разок.
— Той чувак, Свіні, сказав, що ти шахрай.
— І мав рацію. Але це найменше з того, чим я є. І найменше з того, що мені треба від тебе, Тіне.
Вони їхали крізь темряву, і сніг кружляв перед лобовим склом у світлі фар. Ефект був майже гіпнотичним.
— Це єдина країна на світі, — незворушно заявив Середа, — яку турбує, що вона таке.
— А?
— Решта країн знають, чим вони є. Ніхто не стане дошукуватися серця Норвегії. Чи шукати душу Мозамбіку. Інші знають, хто вони.
— І?..
— Просто думки вголос.
— То ти побував у багатьох країнах?
Середа не відповів. Тінь кинув на нього погляд.
— Ні, — зрештою зітхнув старий. — Ніколи. В жодній.
Вони зупинились на заправці, і Середа пішов до вбиральні. Зайшов він туди в куртці співробітника охоронної фірми, а вийшов у добре підігнаному світлому костюмі, коричневих черевиках і коричневому пальті до колін, яке виглядало на італійське.
— То коли ми дістанемось до Медісона, що далі? — запитав Тінь.
— Поїдеш Чотирнадцятим шосе на захід, до Спрінґ Ґрін. Ми зустрічаємось з усіма решта в закладі, який називається Дім-на-Скелі. Бував там?
— Ні. Але бачив дороговкази.
Вказівники до Дому-на-Скелі були порозвішувані в цих краях усюди: перекошені, пооблуплювані знаки по всіх Іллінойсу та Мінесотті, по всьому Вісконсину. Тінь підозрював, що на знаки, які сповіщають про існування Дому-на-Скелі, можна натрапити навіть в Айові. Коли він бачив ті дороговкази раніше, вони будили його уяву. Цікаво, Дім балансував прямісінько на вершечку Скелі? Що було такого цікавого в тій Скелі? Що було такого цікавого в тому Домі? Але Тінь не надто багато думав про це. Він не мав звички відвідувати придорожні атракції.
Після Медісона, який у снігопад зі своїм куполом Капітолія був схожий на ще одну досконалу панораму у скляній кулі зі штучним снігом, вони з’їхали з федеральної траси на путівці. Годину їхали крізь містечка з назвами на кшталт Чорноземне, а потім повернули на вузьку алею і минули кілька величезних притрушених снігом гранітних клумб, на яких звивалися дракони. Обсаджений деревами паркінг був майже порожнім.
— Вони скоро зачиняються, — повідомив Середа.
— Що це за місце? — запитав Тінь, коли вони вийшли з машини і попрямували через паркінг до невиразної приземкуватої дерев’яної будівлі.
— Це така придорожня атракція. Одна з найкращих. А значить — місце сили.
— В сенсі?
— Все дуже просто. В інших країнах люди з плином часу визначали, де розташовані місця сили. Часом то були природні утворення, часом — просто непримітна місцина, яка, однак, чимось вирізнялась. І люди знали, що в цих місцях відбувається щось особливе, що це — місця, де все збирається докупи, що тут є ніби якийсь канал, віконечко до Внутрішнього. В місцях сили люди будували каплички і собори, зводили камінні кола, або... Ну, думаю, ти вловив ідею.
— Але ж у Штатах купа церков.
— Ага. В кожному занюханому містечку. Часом навіть у кожному кварталі. І з них приблизно стільки ж користі, як зі стоматологічних кабінетів. О ні, любчику, в Сполучених Штатах люди так само відчувають поклик — принаймні частина з них відчуває. Вони відчувають, як їх кличе позамежна порожнеча — і вони відгукуються на цей поклик, і будують із пивних пляшок модель якогось місця, де ніколи не бували, чи зводять гігантські кажанятники в тих краях, де кажанами ніколи і не пахло. Придорожні атракції! Люди линуть до місць, де на іншому кінці світу можуть віднайти ту частку себе, яка не пов’язана з чуттєвим досвідом. Вони приїздять сюди, щоб купити хот-дога і пошвендяти туди-сюди, вдоволені на рівні, якого вони навіть описати не спроможні, і глибоко розчаровані поза цим.