— У тебе дуже химерні теорії.
— Це зовсім не гола теорія, юначе, — відрізав Середа. — Натепер це вже мало б до тебе дійти.
Тільки одне віконечко квиткових кас працювало.
— Через півгодини ми припинимо продавати квитки, — повідомила касирка. — Бачте, вам треба мінімум дві години, щоб усе обійти.
Середа заплатив за квитки готівкою.
— Ну, і де та скеля? — спитав Тінь.
— Під домом.
— А де дім?
Середа притис пальця до губ, і вони попрямували далі. Углибині грала піанола: за задумом це мало б бути «Болеро» Равеля. Уся місцина до болю нагадувала переобладнану кавалерку з шістдесятих: нефарбовані стіни з грубого каменю, килимове покриття на підлозі і до зачудування потворні абажури у формі грибів. Вони піднялись крученими сходами до іншого приміщення, заповненого всякими брязкальцями.
— Кажуть, це збудував злий брат-близнюк Френка Ллойда Райта, — хихотнув Середа. — Френк Ллойд Хуяйт.
— Угу, я бачив такий напис на футболці.
Знову сходами — догори і донизу, і вони опинились у довжелезній кімнаті зі скляними стінами і підлогою, яка проштрикнула, мов голка, небо над голими чорно-білими полями і фермами десь там, сотні метрів під ними. Тінь стояв і дивився, як сніг кружляє і осідає.
— То ось це і є Дім-на-Скелі?
— Більш-менш. Це «Нескінченна кімната», частина власне Дому, хоча її добудували пізніше. Але, мій юний друже, ми ще навіть не наблизились до шпаринки, у яку треба зазирнути, аби побачити, що нам може запропонувати ця атракція.
— Отже, відповідно до твоєї теорії, «Світ Діснея» — найсвятіше місце в Америці?
Середа насупився і почухав бороду.
— Волт Дісней купив собі кілька помаранчевих гайочків посеред Флориди і побудував там туристичне містечко. Магією там і не пахне. Я припускаю, що в найпершому Діснейленді могло й бути щось справжнє. Але якщо там і була якась сила, то дуже спотворена, і добутися до неї складно. Одначе деінде у Флориді є місцини, залиті справжньою магією. Треба просто не ловити ґав. До речі, щодо русалок Вікі Вочі... Вважай, нам сюди.
Музика лунала звідусіль: брязкітлива, чудернацька музика, що, варто було в неї вслухатися, невловимо збивалася з ритму і такту. Середа вийняв п’ятидоларову купюру і всунув її до розмінного автомата, який натомість висипав йому повну жменю мідяків. Він кинув одну монетку Тіні, той піймав її і, помітивши, що якийсь малюк спостерігає за ним, спершу затис її між вказівним і великим пальцями, а потім повторив фокус, ніби вона щезла. Хлопчина втік до мами, яка вивчала статуетку Санта-Клауса (вони були всюди: «У нас їх понад шість тисяч!», повідомляли таблички на стінах), і нервово вчепився в поділ її пальта.
Тінь поспішив за Середою геть із приміщення, а далі вказівники повели їх до «Вчорашніх вулиць».
— Сорок років тому Алекс Джордан — це, до речі, його обличчя викарбуване на монеті, яку ти заховав у своїй правій долоні, Тіне, — так ось, цей Алекс раптом почав будувати халупу. Він будував її на каменюці, що стирчала посеред поля, яке навіть йому не належало. І якби в Алекса запитали, нащо він будує, той не зміг би відповісти. І люди приходили подивитись на цю чудасію. Тому що їм було цікаво. Тому що вони були збентежені. І ті, яким не було цікаво, і які не були збентежені, теж приходили — певно, вони не змогли б відповісти, якби у них спитали, нащо вони приходять. Тому Алекс зробив те, що зробив би будь-який розсудливий американець його покоління: він почав брати в них гроші. Небагато. Може, п’ятака з носа. Чи четвертака. І він будував і будував. А люди приходили і приходили. Тому він брав з них по п’ятаку, чи по четвертаку, і будував щось більше і більше, чудернацькіше і чудернацькіше. Під домом він будував склади і наповнював їх всячиною, щоб люди приходили подивитись на неї. І люди приходили. Мільйони стікалися сюди щороку.
— Для чого?
Але Середа тільки посміхнувся. Вони ішли далі і далі поміж дерев тьмяно освітлених «Вчорашніх вулиць». Безліч порцелянових вікторіанських ляльок із пухкенькими губами, схожих на реквізит до фільмів жахів, витріщались на них із запилюжених вітрин. Бруківка під ногами, темна стеля над головами, механічна музика. Вони минули коробку з поламаними маріонетками і здоровенну музичну скриньку за склом. Минули кабінет стоматолога і аптеку («Імпотенція виліковна! Скористайтеся магнетичним поясом О Дірі!»)
У кінці вулиці стояла велика скляна коробка з жіночим манекеном всередині. Манекен був одягнений як циганська ворожка.
— Отже, — спробував перекричати механічну музику Середа, — перед тим, як починати якусь затію чи прожект, пасує порадитися з норнами. Тож нехай ця старенька провидиця стане нашою Урд, га?
Старий опустив мідяка Дому-на-Скелі в щілинку. Застиглим, неприроднім рухом ворожка підняла і знову опустила руку. Автомат виплюнув паперову смужку.
Середа взяв її, прочитав, хмикнув, склав і сховав до кишені.
— Не розкажеш, що написано на твоїй? — запитав Тінь. І додав: — Потім дам тобі прочитати свою.
— Удача чоловіка — справа його власних рук, — процідив Середа. — Я навіть не попросив би глянути на твою.
Тінь впустив у щілину свою монету. Вийняв смужку паперу. Прочитав.
КОЖЕН КІНЕЦЬ ЦЕ НОВИЙ ПОЧАТОК
ТВОЄ ЩАСЛИВЕ ЧИСЛО НЕ ІСНУЄ
ТВІЙ ЩАСЛИВИЙ КОЛІР МЕРТВИЙ
Девіз: ЯКИЙ БАТЬКО, ТАКИЙ СИН
Тінь закотив очі. Згорнув передбачення і поклав у внутрішню кишеню.
Вони пішли далі вниз червоним коридором, минули кімнати, заповнені стільцями, на яких лежали скрипки, віолончелі, і альти, що починали грати самі — чи вдавали, що грають, — якщо кинути монетку. Пооббивані клавіші, потріскані тарілки. Шланги вдували повітря у кларнети та гобої. Тінь із подивом помітив, що механічні руки, граючи на інструментах, зовсім не торкалися смичками струн, а струни були подекуди обірвані чи обвислі. Він розмірковував, чи цю музику створювали духові та ударні, чи це був просто магнітофонний запис.
Здавалося, вони подолали кілька миль, поки дісталися до кімнати, що називалась «Мікадо». Замість однієї зі стін кімнати там була жахлива інсталяція у псевдо-орієнтальному стилі дев’ятнадцятого століття: насуплені механічні ударники визирали з лігва інкрустованого дракона і лупили по цимбалах і барабанах. Коли Тінь із Середою зайшли, ті знущалися над Danse Macabre Сен-Санса.
Чорнобог сидів на лавці під протилежною стіною і відбивав пальцями ритм. Свистіли сопілки, дзвеніли дзвоники.
Середа вмостився поруч із Чорнобогом. Тінь вирішив постояти. Чорнобог простягнув лівицю і потис руку спершу Середі, тоді — Тіні:
— Гарна зустріч.
І знову сів, вочевидь насолоджуючись музикою.
Danse Macabre закінчилася бурхливим і фальшивим акордом. Усі до одного механічні інструменти були невловимо розстроєні, і це посилювало потойбічне враження. Почалася нова мелодія.
— Як пограбування банку? — поцікавився Чорнобог. — Справилися?
Він неохоче підвівся: певно, не дуже хотів залишати «Мікадо» з його деренчливою, дзвінкою музикою.
— Гладесенько, як гадюка в бочці з олією, — захихотів Середа.
— Я отримую пенсію від скотобійні. Не прошу більшого.
— Тобі не виплачуватимуть її вічно. Нема нічого вічного.
Ще коридори, і ще механічні музичні інструменти. До Тіні раптом дійшло, що вони не йдуть маршрутом, який призначався для туристів, натомість Середа прокладає для них шлях на власний розсуд. Вони спускались якоюсь стежиною, і Тінь зрозумів, що геть збитий з пантелику і не може зрозуміти, чи не проходили вони тут раніше.
Чорнобог схопив Тінь за руку.
— Іди сюди, бистрєй! — і підштовхнув його до великої скляної коробки при стіні. В коробці була діорама з волоцюгою, який заснув простісінько перед дверима церковці. Вивіска пояснювала, що діорама називається «Сон пияка», і що це автомат дев’ятнадцятого століття, який стояв на англійському вокзалі і який можна було запустити, опустивши у щілину пенні. Щілину для монеток переробили так, щоб вона приймала жетони Дому-на-Скелі.