— Давай, закинь туди монетку, — сказав Чорнобог.
— Навіщо?
— Ти мусиш це побачити. Я тобі показую.
Тінь опустив мідяка в щілину. Пияк із цвинтаря підніс плящину до губів. Одна з могильних плит відсунулась, і з-під неї до пияка пожадливо потягнув руки мрець. Надгробок повернувся, і замість квітів з нього вишкірився череп. З-за правого кута церковці з’явилась мара, а з-за лівого визирнуло створіння з гострим обличчям, трохи моторошно-пташиним: якийсь блідий кошмар, ніби прямісінько з-під пензля Босха, ковзнув надгробками і зник в тіні. Двері церковці відчинилися, з них з’явився священик. Привиди, мара і трупи зникли. На цвинтарі отець залишився з пияком сам на сам. Священик зневажливо подивився на пияка, позадкував у відчинені двері, ті зачинились за ним, і пияк залишився один-однісінький.
Ця механічна історія викликала глибоку тривогу. Набагато глибшу, ніж її, на думку Тіні, мала право викликати будь-яка механічна вистава.
— Знаєш, чого я її тобі показав? — спитав Чорнобог.
— Звідки я можу знати?
— Бо це справжній світ. Такий, який він є. І він тут, в цій коробці.
Вони минули кімнату з криваво-червоними стінами, набиту старими театральними органчиками, гігантськими органними трубами і чимось, що нагадувало пивні чани, вкрадені з броварень.
— Куди ми йдемо? — поцікавився врешті Тінь.
— До каруселі, — відказав Чорнобог.
— Але ми минули вказівники до неї вже десять разів!
— Він веде нас своїм шляхом. По спіралі. Часом найшвидший шлях — найдовший.
В Тіні починали боліти ноги, тому він поставився до цієї сентенції скептично.
У залі, чия стеля губилась десь у височині, музична шкатулка грала мелодію бітлівської Octopus’s Garden. Всю центральну частину зали займало величезне опудало китоподібного чудовиська, яке затисло у склопластиковій пащі макет корабля в натуральну величину. Звідти вони пройшли до «Зали подорожей», де побачили обкладений кахлями автомобіль і механізм із живою куркою за абсурдним кресленням Руба Ґолдберга. На стіні висіли іржаві таблички придорожньої реклами крему для гоління Burma Shave:
— сповіщала одна серія табличок, а за нею ще одна:
...І ось долівка перед ними почала поступово йти вгору, вони наблизилися до кіоску з морозивом. Судячи з усього, кіоск був відчинений — але продавчиня, яка саме протирала вітрини, подивилася на них так виразно, що вони хутенько проминули його і зупинилися коло піцерії зі столиками. Заклад був порожній, якщо не рахувати темношкірого діда у яскравому картатому костюмі і рукавичках канаркового кольору. Цей дрібненький чоловік — бувають такі люди, які з віком все зменшуються та зменшуються, ніби роки їх висушують, — ласував неймовірно великим, багатошаровим морозивом і запивав його кавою з гігантської кружки. В попільничці перед ним тліла чорна сигарилла.
— Три кави, — кинув Середа Тіні і пішов до вбиральні.
Тінь купив каву і відніс її Чорнобогу, який сидів поруч із чорношкірим старим і курив з таким виглядом, ніби боявся, що його за цим спіймають. Старий, який колупався у своєму пломбірі, не особливо прикладався до сигарилли, але підняв її, коли Тінь підійшов, глибоко затягнувся, пустив два димові кільця — спершу велике, тоді ще одне, менше, яке рівнесенько прорізало більше, — і, неймовірно задоволений собою, усміхнувся.
— Тіне, це пан Нансі, — відрекомендував його Чорнобог.
Старий підвівся і простягнув праву руку, затягнену в рукавичку канаркового кольору.
— Дуже радий зустрічі, — сліпуче усміхнувся він. — Я знаю, хто ти. Ти працюєш на старого одноокого покидька, так? — у нього був легкий протяжний акцент, який міг би бути карибським.
— Так, я працюю на пана Середу, — відказав Тінь.
— Так. Прошу, сідай.
Чорнобог затягнувся своєю цигаркою і почав похмуро розмірковувати вголос:
— Я думаю, що такі, як ми, люблять курити, бо дим нагадує нам про запах підношень, які колись спалювали на нашу честь. Дим, який здіймався, доки вони благали про нашу підтримку чи благодать.
— Мені ніколи ніц такого не давали, — відповів Нансі. — Найліпшим для мене був кошик фруктів, щоб набити черево, чи, може, козлятина в карі, шось холодне, міцненьке і смачненьке до пиття, і стара добра баба з пружними цицьками, щоб скласти компанію.
Старий усміхнувся на всі свої білі зуби і підморгнув Тіні.
— Тепер, — махнув рукою Чорнобог з тим самим гробовим виразом обличчя, — нічого в нас нема.
— Гм, ну я і близько не отримую стільки фруктів, як колись, — продовжив Нансі, в очах якого танцювали бісики. — Але мені і так нема нічо, шо може бути ліпшим за товстунку з пишними грудьми. Деякі, коли ти з ними говориш, так, вони кажуть, що в першу чергу треба дивитись на задок, але я мушу сказати, шо саме цицьки заводять мій мотор холодними ранками, — Нансі засміявся деренчливим добродушним сміхом, і Тінь спіймав себе на тому, що мимоволі симпатизує старому.
Середа вернувся з вбиральні і потис руку Нансі.
— Тіне, хочеш чогось пожувати, га? Шматок піци? Чи канапку?
— Я не голодний, — відказав Тінь.
— Дай я тобі шось скажу, — усміхнувся Нансі. — Доки ти наступного разу добудеш їдла, може минути купа часу. Я вже не такий молодий, як був, але я тобі точно кажу: ніколи не відмовляйся посцяти, пожерти чи півгодинки покемарити. Вловив?
— Так. Але я і справді не голодний.
— Ти ж таке здоровило! — Нансі втупився в сірі Тіневі очі своїми, кольору червоного дерева. — Здоровенне і гарнесеньке здоровило, але мушу тобі сказати, ти не виглядаєш на надто розумного. В мене є синок, бевзь такий, ніби купив свою дурість на розпродажі, де продавали дві дурості за ціною однієї... Так от, ти мені його нагадуєш.
— Якщо ви не проти, я сприйму це як комплімент.
— Те, що я назвав тебе телепнем, який проспав того ранку, як роздавали мізки?
— Те, що ви порівняли мене із членом своєї родини.
Пан Нансі загасив свою сигариллу, змахнув невидиму дрібку попелу зі своїх канаркових рукавичок.
— Мушу визнати, що ти не найгірший вибір, який могло зробити старе однооке одоробло, — він зиркнув на Середу: — Маєш якесь уявлення, скільки наших нинька буде?
— Я послав вістку всім, кого зміг відшукати, — відказав той. — Вочевидь, не всі зможуть прийти. А деякі, — він виразно поглянув на Чорнобога, — можуть і не захотіти. Але я думаю, можна розраховувати на кілька десятків. А вони вже рознесуть вісточку по світу.
Вони минули виставку обладунків («Вікторіанські підробки, — пирхав Середа, поки вони минали засклені вітрини, — сучасна підробка, шолом дванадцятого століття на репродукції сімнадцятого, і рукавичка п’ятнадцятого...»), тоді Середа штовхнув двері до виходу, зібрав їх надворі («Я вже застарий для всіх цих ходів туди-сюди, — скаржився Нансі, — і тим більше, я звик до сухішого і теплішого клімату») і провів по критій галереї до інших дверей, за якими була зала з каруселлю.
Заграв паровий орган: вальс Штрауса, мелодія спотикалася і часом звучала фальшиво. Стіна приміщення, до якого вони зайшли, була завішана сотнями прадавніх коників з каруселей. На частині коників пооблуплювалась фарба, інших не завадило б добряче попротирати від пилу. Над кониками висіли десятки крилатих ангелів. Було нескладно здогадатись, що ангелів зробили з манекенів, які колись демонстрували жіночі моди у вітринах. У деяких пооголювались позбавлені всякої сексуальності груди, в інших — загубилися перуки. Усі вони сліпо і байдуже витріщалися з темряви.