І тигр завиває, тигр ричить-гарчить, і кидається в ліс, щоб спіймати макак, а макаки пищать-верещать і ховаються в кронах найвищих дерев. А я чухаю свої гарненькі новенькі величезні яйця, і розумію, що вони дуже приємно висять собі між моїх кістлявих ніг, і йду собі додому. А Тигр і по сей день продовжує ганятись за макаками. Тому пам’ятаймо: те, що ти невеличкий, не означає, що ти слабкий.
Нансі усміхнувся, схилив голову у поклоні, розставивши руки, приймаючи оплески і сміх на свою адресу, ніби щось звичне, а тоді повернувся на місце — туди, де стояли Тінь і Чорнобог.
— Я ж сказав — жодних історій! — зашипів Середа.
— І ти називаєш це історією? — пирхнув Нансі. — Я ще навіть горло не прочистив. Просто розігрів їх для тебе. А тепер іди і відсмали.
Середа ступив уперед — так, щоб вогнище добре освітлювало його, височенного старигана зі скляним оком у старому пальті «Армані». І ось він стояв, дивився на людей, що сиділи на дерев’яних лавах перед ним, і дуже довго не казав нічого — Тінь повірити не міг, що хтось може почуватися впевненим, настільки затягнувши мовчанку. І тоді Середа заговорив.
— Ви мене знаєте, — почав він. — Ви всі знаєте мене. Небагато з вас мають підстави любити мене, але я цього і не прошу. Любите ви мене, чи ні — ви мене знаєте.
З лав почулися шурхіт і перешіптування.
— Я тут довше, ніж більшість із вас. Як і більшість із вас, я гадав, що ми зможемо перебитися на тому, що вже маємо. Так, ми мали недостатньо для щастя, але достатньо, щоб вижити. Але тепер це не так. Насувається буря, і це не наших рук справа.
На мить він замовк. Ступив крок уперед і склав руки на грудях.
— Пливучи до Америки, люди привозили нас із собою. Вони привезли мене, і Локі, і Тора, Анансі і Бога-Лева, лепреконів і клуриконів, і банші, Куберу і Пані Заметіль, і Астарту, і привели вони вас. Ми прибули сюди в їхніх думках, ми прижилися тут. Ми мандрували з поселенцями до нових заокеанських земель. І цих земель було багато. Скоро люди покинули нас і згадували тільки як створінь зі Старого світу, ніби ми не супроводжували їх до нових горизонтів. Ті, хто справді вірили в нас, відійшли чи зневірились, а ми залишились. Розгублені, злякані, неприкаяні, ми залишились перебиватись на злиденних крихтах поклоніння і обожнювання, які тільки могли знайти. Перебиватися, ледве зводячи кінці з кінцями.
— Отак ми живемо, прибульці мимохіть — нас виштовхнули на край реальності, де нікому не цікаво стежити за нами. Ми мусимо змиритися з тим, що майже ні на що не маємо впливу. Ми полюємо на них, обшахровуємо їх і тим живемо, ми роздягаємося за гроші і продаємо наші тіла, і напиваємося в дим, ми заливаємо бензин до баків, і крадемо, і обманюємо, ми пролазимо у найдрібніші шпарки, ми принишкли на самому дні. Старі боги в цій новій безбожній стороні.
Середа знову змовк. Його важкий, та водночас урочистий погляд ковзав по слухачах. Втім, вони повертали цей погляд незворушно, з лицями ніби застиглі маски. Середа прокашлявся і смачно плюнув у вогонь. Язики полум’я здійнялися і освітили всі закутки чертога.
— У всіх нас було безліч можливостей на власні очі пересвідчитися в тому, що на американському дереві Віри виросли нові боги: боги кредитних карток і швидкісних трас, інтернету і телефонних мереж, і радіо, і лікарень, і телевізорів, боги пластику, електронної пошти і неону. Гордовиті боги, товсті і недоумкуваті, роздуті від відчуття власної новизни і незамінності. Вони знають про нас, бояться нас і ненавидять нас. Якщо ви думаєте, що це не так, — ви себе дурите. Як тільки випаде нагода, вони зметуть нас з лиця землі. Нам час об’єднатись. Нам час діяти.
Літня жінка у червоному сарі ступила на світло. Між її брів виблискував темно-синій камінчик.
— То ти скликав нас, щоб слухати це безглуздя? — спитала вона і пирхнула, здивовано та роздратовано.
— Так, я скликав вас, — Середа насупився. — Але це не безглуздя, Мама-джі. Глузд у моїх словах може розгледіти навіть немовля.
— То я, по-твоєму, немовля? — вона насварилася на нього пальцем. — У Калігаті, де я мешкала раніше, я постаріла ще до того, як тебе вимріяли, дурню. І це я немовля? Що ж, нехай я буду немовлям, тому що у твоїх нісенітницях нема і краплини здорового глузду.
І знову Тінь побачив два образи: зморшкувата, сердито насуплена стара, а за нею — набагато більша фігура нагої жінки, зі шкірою чорною, мов нова шкіряна куртка, тільки губи і язик червоні, ніби вкриті кров’ю. Її шию оперізувало намисто з черепів, у кожній з тисячі рук — ніж, або меч, або стяті голови.
— Я не називав тебе немовлям, Мама-джі. Але здається очевидним...
— Єдина очевидна річ тут, — перебила стара, вказавши на Середу (і за нею, і крізь неї, і над нею чорний палець із гострим кігтем відізвався на її рух і також уткнувся в нього), — це твоя манія величі. Ми здавна мирно живемо на цій землі. Справді, комусь з нас ведеться ліпше, комусь — гірше. Мені ведеться добре. Там, в Індії, моїй інкарнації живеться краще, ніж мені, але я не заперечую. Я не заздрісна. Я бачила, як нові боги здіймаються на вершини, і я бачила, як вони падають у прірву.
Стара опустила руку.
Тінь спостерігав, як інші кидають на неї погляди: з повагою, захопленням, збентеженням.
— Ще вчора тут поклонялися залізницям. А сьогодні залізні боги там само, де і мисливці за смарагдами, — в забутті...
— До чого ти ведеш, Мама-джі? — нетерпляче мовив Середа.
— До чого я веду? — ніздрі Мама-джі роздувались, кутики рота опустились. — Що ж, очевидно, я тільки немовля, та на мій погляд, наше діло — чекати. Не робити нічого. Звідки нам знати, чи хочуть вони заподіяти нам лихо?
— Коли вони прийдуть за тобою серед ночі, схоплять тебе і прикінчать, ти теж будеш казати, що наше діло — чекати?
Все її обличчя — губи, ніс, брови — виражало зверхнє зачудування:
— Якщо вони спробують, то переконаються, що мене складно знайти, а ще складніше — прикінчити.
Опецькуватий молодик на лавці позад Мами-джі прокашлявся, щоб привернути увагу, тоді гучно заговорив:
— Усебатьку, в моїх людей справи йдуть добре. Ми задоволені тим, що в нас є. Якщо ця твоя війна обернеться проти нас, ми втратимо все.
Коли Середа заговорив, язики вогнища знову здійнялися і освітили обличчя присутніх:
— Ви вже втратили все. Я пропоную вам шанс забрати хоч дещицю назад.
Я в це не вірю, думав Тінь. Я нічому з цього не вірю. Може, мені досі п’ятнадцять. Мама досі жива, і я ще не зустрів Лору. А все, що зі мною трапилось потім, — просто дуже правдоподібний сон. Але в це він теж не повірив. Все, чому ми можемо вірити, — це наші відчуття: саме завдяки їм ми сприймаємо світ, завдяки зору, завдяки дотику, завдяки пам’яті. Якщо і вони нам брешуть, то нічому немає віри. Та навіть якщо ми не віримо, ми все одно не можемо обрати кружного шляху і обійти те, що наші відчуття нам показують, ні, дорогою відчуттів ми повинні пройти до кінця.
Вогонь згас, і темрява огорнула Валаск’яльф, Одінів чертог.
— І що тепер? — прошепотів Тінь.
— Тепер, — буркнув пан Нансі, — ми повернемося до зали з Каруселлю, і старий-добрий Одноокий виставить нам усім гарненький обід, суне грошики в кілька кишеньок, поцьомає пару немовляток, і ніхто більше не буде згадувати слова на букву Б.
— Слова на букву Б?
— Боги. Хлопче, де ти волочився, коли роздавали мізки?
— Хтось розказував історію про те, як вкрав тигрячі яйця, і я спинився послухати, чим вона закінчилась.
Нансі захихотів, а Тінь продовжив:
— То вони ні до чого не домовились? Ніхто ж ні на що не погодився.
— О, він працює над ними без поспіху. Буде обробляти їх по одненькому. Зрештою вони прибіжать до нього.
Тінь відчув, що звідкись дме вітер, куйовдить його волосся, торкається щік, тягне за собою.