Зняв кришку з відра, відлив і закрив її знову. Його годинник показував, що від нальоту на ресторан минуло всього чотири години.
Гаманця не було, але йому залишили монети.
Тінь сів на стілець поряд із картярським столиком. Столик вкривало зелене сукно, все в сигаретних підпалинах. Тінь почав відточувати фокус із монетами: здавалося, що він їх запускає через стіл з однієї руки в іншу. А тоді взяв два четвертаки і спробував повторити «безглуздий трюк».
Один четвертак він заховав у правій долоні, інший залишив на виду між вказівним і великим пальцями лівої. Потім він вдав, ніби бере монету з лівої руки, насправді зіштовхуючи її назад в долоню, і відкрив правий кулак — показуючи того четвертака, що там був із самого початку.
Маніпуляції з монетами допомагали Тіні зосередитися. Фокуси не вдавалися, коли він сердився чи був засмучений. Тож коли він тренувався показувати фокус, хай навіть такий, що не здивує абсолютно нікого — адже ілюзія, ніби він перекладає четвертака з однієї руки в іншу, вимагала значного зусилля і вміння, тоді як просто перекласти можна взагалі про це не думаючи, — він заспокоювався та позбувався страху і бентеги.
Наступний його фокус був іще безглуздішим: перетворення однієї монетки в іншу, але з використанням двох однакових четвертаків. По ходу фокуса він показував та ховав кожен четвертак по черзі. Спочатку одна монетка була на виду, затиснута між вказівним і середнім пальцями, а іншу він тримав захованою горизонтально за вигином великого. Він підняв руку до обличчя і дмухнув у кулак: при цьому опустив видимий четвертак у долоню і затис у класичній позиції, а на його місце витягнув двома пальцями інший. Виглядало так, ніби підносив руку до рота, дмухав на неї і опускав її, весь цей час тримаючи та показуючи один і той самий четвертак.
Тінь повторював цей фокус знову і знову.
Цікаво, чи збираються його вбити, задумався він, і рука здригнулася — трішечки, але достатньо, щоб один четвертак випав з його пальців і покотився по зеленому сукну з підпалинами, яким був обтягнутий столик.
І тоді Тінь зрозумів, що не може більше відволікатись на фокуси. Він заховав четвертаки у кишеню, дістав срібний долар з профілем Свободи, що дала йому Опівнічна Зоря, міцно стис його в кулаці і став чекати.
Коли його годинник показував третю ранку, вони повернулися і почали допит. Двоє з прилизаним чорним волоссям, у темних костюмах і лакованих чорних туфлях. Точно як секретні агенти. Один мав квадратну щелепу, розкішне волосся, широкі плечі — напевно, він грав у регбі за шкільну команду, — і обгризені нігті, інший був із залисинами, носив круглі окуляри в срібній оправі та акуратний манікюр. Вони виглядали абсолютно несхожими, але Тінь не міг не підозрювати, що на якомусь рівні (клітинному?) вони однаковісінькі. Вони стали обабіч столика і виразно подивилися на нього.
— Як давно ви працюєте на Карґо, шановний? — спитав один із них.
— Не розумію, про що ви, — відповів Тінь.
— Він називає себе Середою. Ґрімніром. Всебатьком. Старий. Вас із ним бачили.
— Я працюю на нього третій день.
— Не кажіть нам неправди, — сказав агент в окулярах.
— Добре. Не буду. Але сьогодні все одно третій день.
Широкоплечий нахилився, стис Тіневе вухо двома пальцями і викрутив. Біль був неймовірний.
— Ми попереджали, шановний, що не слід казати нам неправди, — з ніжним докором сказав він і відпустив.
У кожного з агентів було видно кобуру під піджаком. Тінь вирішив не давати здачі. Він уявив, що знову в тюрмі. Сиди тихенько, повторював собі Тінь. Кажи їм тільки те, що вони і так знають. Нічого не запитуй.
— Ви знаєтеся з небезпечними людьми. І можете сильно прислужитися країні, якщо дасте свідчення, — агент в окулярах лагідно всміхнувся, ніби хотів ще сказати: «Слухай мене, я хороший коп».
— Зрозуміло, — відповів Тінь.
— А якщо ви не хочете нам допомагати, — втрутився інший, з квадратною щелепою, — ми вам покажемо, якими ми буваємо, коли нас не радують.
Він знову нахилився до Тіні і вдарив його кулаком у живіт. Це були не тортури, подумав Тінь, просто знак оклику у фразі «а я — поганий коп!». Тінь знудило від болю.
— Я хочу вас порадувати, — промовив він, як тільки зміг заговорити.
— Ми всього лише пропонуємо співпрацю, шановний.
— А чи можу я запитати... — Тінь затнувся, бо згадав: «нічого не запитуй». Але було вже пізно, слова прозвучали. — Чи можу я запитати, з ким мені доведеться співпрацювати?
— Хочете, щоб ми назвалися? — здивувався широкоплечий. — Ви, певно, несповна розуму.
— Ні, він має рацію. Йому, можливо, легше буде до нас звертатися, — промовив агент в окулярах. А тоді поглянув на Тінь і усміхнувся на всі тридцять два, як у рекламі зубної пасти: — Доброго вечора. Приємно з вами познайомитися, моє прізвище Камінь. А мого колегу звати пан Дуб.
— Взагалі-то мене цікавить, з якої ви установи. ЦРУ? ФБР?
— Ох, шановний, — похитав головою Камінь, — якби ж це було так просто. В наші часи вже не буває так просто. Не так просто, розумієте?
— Державні установи, недержавні установи, третій сектор... — сумно сказав Дуб, — тепер уже все перемішалося.
— Але я можу вас запевнити, — Камінь показав чергову широченну посмішку, — що ви співпрацюватимете з направду хорошими хлопцями. Ви голодні? Ось вам подарунок, — він дістав із внутрішньої кишені піджака «Снікерс».
— Дякую, — сказав Тінь, розпакував шоколадку і з’їв.
— Я думаю, ви не проти були б чимось запити. Кави? Пива?
— Води, будь ласка, — попросив Тінь.
Камінь підійшов до дверей і постукав. Двері прочинилися, Камінь щось сказав охоронцеві, той кивнув і повернувся за хвилину, тримаючи в руках пластикову скляночку з холодною водою.
— ЦРУ, — мовив Дуб і сумливо похитав головою. — Ще ті придурки. Гей, Каменюко, а ти чув новий анекдот про них? То слухай: як можна довести, що ЦРУ не було причетне до вбивства Кеннеді?
— Не знаю, — сказав Камінь. — Як це взагалі можна довести?
— Його все-таки вбили, чи не так?
Обидва засміялися.
— Вам уже краще, шановний? — запитав Камінь.
— Певно, що так.
— Чому б тоді вам не розповісти, що сталося того вечора?
— Всякі туристичні штучки. Ходили на екскурсію в Дому-на-Скелі. Вибралися повечеряти. Решту ви знаєте.
Камінь тяжко зітхнув. Дуб похитав головою, ніби розчаровано, і вдарив носаком черевика по Тіневому коліну. Біль був нестерпним. Потім Дуб повільно вдавив кулак у спину в’язня, якраз над ниркою, і провернув. У порівнянні з цим відчуттям біль у коліні був не таким вже й нестерпним.
Я більший за них oбox, я їх подужаю, думав Тінь. Але у них була зброя, і навіть якщо — якимось чином — йому вдасться їх убити чи знешкодити, він все одно залишиться замкнений із ними у цій камері. Але у нього буде пістолет. У нього буде два пістолети. Ні.
Дуб не чіпав обличчя Тіні. Не залишав слідів. Не завдавав невправної шкоди — тільки удари кулаком чи ногою по тулубу або колінах. Це було дуже боляче, і Тінь міцно стискав долар зі Свободою в руці, і чекав, поки це все закінчиться.
І це закінчилось, хоч чекати довелося невимовно довго.
— Побачимося за пару годин, шановний, — сказав Камінь. — Ви ж розумієте, що Дубові це все подобається не більше, ніж вам... Ми ж усі люди розумні. Як я вже говорив — ми за хороших хлопців. А от ви — за поганих. А тим часом, чому б вам не поспати трохи?
— І пора вже зрозуміти серйозність становища, — сказав агент Дуб.
— Дубчик має рацію, — сказав агент Камінь. — Подумайте про це.
Вони вийшли і грюкнули дверима. Тіні стало цікаво, чи вимкнуть йому світло: не вимкнули, і лампочка все так само незмінно заливала кімнату холодним світлом. Тінь проповз по підлозі і заліз на жовтий карімат, загорнувся у тоненьку ковдру і заплющив очі. Сподіватися не було на що, тож він сподівався на сни.