Лора любила, коли люди куштували те саме, що й вона.
Тінь поцілував її перед сном тієї ночі — поцілунок був на смак як полуничний дайкірі — і вже нікого більше цілувати перед сном не хотів. Жіночий голос закликав на посадку, ряд Тіні йшов першим. Йому випало місце у самому хвості — поряд нікого. Дощ не вгаваючи барабанив по обшивці літака: він уявляв, ніби це малі діти жменьками висипають горох з-над хмар.
Літак здійнявся в повітря, і Тінь одразу ж заснув.
Темрява панувала навколо, і якась істота розглядала його величезними блискучими очима. Створіння мало людське тіло, густо змащене олією, і колосальну кошлату бізонячу голову.
— Грядуть зміни! — бізон промовляв, хоч уста його залишались нерухомими. — Настане час доленосних рішень.
На мокрих стінах печери танцювали відблиски полум’я.
— Де я? — запитав Тінь.
— У землі та під землею, — відказав мінотавр. — Там, де чекають забуті.
Очі його були, як дві кульки з чорного розплавленого скла, і його голос розносився пекельним гуркотом. Від нього пахло мокрою бичачою шкурою.
— Повір, — гуркотів голос далі. — Як хочеш вижити, то повір.
— У що повірити? У що я маю повірити?
І спрямував свій погляд на Тінь покруч бізона та чоловіка, і підняв своє велетенське тіло, і сповнились його очі полум’ям. З пащі його капала піна — і як він її роззявив, то явив червоне пекельне полум’я, що палало всередині нього, під землею.
— ПОВІР ГЕТЬ УСЬОМУ!
Світ захитався і закрутився, і Тінь знову був у літаку, але все навколо однаково ніби перекосило. Десь у носі літака почувся слабкий жіночий зойк.
Блискавка сліпучими іскрами розійшлася довкола літака. Капітан оголосив через гучний зв’язок, що спробує набрати висоту, аби вивести літак із грози.
Літак здригався і трусився, а Тінь ліниво подумав, що може померти. Це цілком можливо, холодно вирішив він, але навряд чи. Крізь ілюмінатор він почав розглядати блискавиці, що розкреслювали небосхил.
А тоді він знову заснув, і побачив уві сні в’язницю, і Ловкого, який у черзі в їдальні шепнув йому, ніби хтось замовив його вбивство. І Тінь ніяк не міг з’ясувати, хто ж бажав йому смерті й за що, як він прокинувся, літак уже заходив на посадку.
Заспаний, він виповз із літака.
Він уже давно зрозумів, що всі аеропорти майже цілковито однакові. Насправді немає жодної різниці, де ти — ти в аеропорту: кахлі, і коридори, і вбиральні, і зали очікування, і кіоски, і лампи денного світла. Цей аеропорт був такий самий, як і будь-який інший. Проблема лише в тому, що це був не той аеропорт, що йому потрібен. Цей аеропорт був великим — забагато людей, забагато рейсів.
Люди тут мали той самий стомлений та приречений вигляд, який мають люди тільки в тюрмах та аеропортах. Якщо пекло — це інші, думав Тінь, то чистилище — це аеропорти.
— Пробачте, пані!
— Слухаю, — жінка відвела погляд від планшетки та поглянула на Тінь.
— Який це аеропорт?
— Сент-Луїс, — вона дивилась на нього спантеличено, не розуміючи, жартує він чи ні.
— Я думав, це був літак до Іґл-Пойнта.
— Дійсно. Але політ перенаправили через грозу. Хіба про це не оголосили?
— Можливо. Я заснув.
— Поговоріть он з тим чоловіком у червоній уніформі.
Високий чоловік — майже такий на зріст, як Тінь — схожий на батька сімейства у старому ситкомі, щось поклацав на комп’ютері і сказав Тіні бігти — мчати! — у інший кінець терміналу.
Тінь шпарив аеропортом, мов ужалений — але поки добіг, посадку вже закрили. Крізь скляну стіну він побачив, як на злітну смугу вирулює його літак. Він розповів про свою халепу черговій у залі (спокійно, ввічливо, не підвищуючи голосу), і та відіслала його до відділу допомоги пасажирам. Там Тінь пояснив, що мав їхати додому після довгої відсутності, його дружина загинула у ДТП, і що йому конче необхідно потрапити додому саме зараз. Він жодним словом не згадав в’язницю.
Співробітниця відділу (невисока, темношкіра, з родимкою на носі) порадилася з іншою співробітницею, кудись подзвонила («Ні, на цей не вийде. Його щойно скасували»), а тоді видрукувала посадковий талон.
— Ось по цьому пройдете. Ми подзвонимо на посадку і скажемо про вас.
Тінь почувався кулькою, яку ганяють між трьома наперстками, або картою, яку тасують у колоді. Він знову нісся через весь аеропорт і добіг майже до того ж місця, де зійшов з літака.
Невисокий чоловічок взяв його посадковий талон.
— О, нам сказали на вас почекати, — сказав він довірливим тоном, відриваючи корінець посадкового талона. На талоні було зазначено його місце, 17-D. Тінь поспішив до літака, і за ним одразу зачинили двері.
Він пройшов салоном першого класу — три з чотирьох сидінь були зайняті. Бородань у світлому костюмі, поряд із яким було вільне місце, вишкірився до Тіні, тільки-но той зайшов у салон, і постукав пальцем по наручному годиннику, коли Тінь проходив повз нього.
Аякже, аякже, через мене ти запізнюєшся, подумав Тінь. Нехай тобі не доведеться хвилюватися ні про що гірше, ніж це.
Ідучи до місць у хвості, Тінь побачив, що літак майже заповнений. Зрештою він виявив, що літак заповнений ущерть, а на місці 17-D сидить якась жінка середнього віку. Тінь показав корінець посадкового талона, вона показала свій: місця збігалися.
— Займіть своє місце, будь ласка, — попросила стюардеса.
— На жаль, не можу. На моєму місці сидить якась пані.
Стюардеса клацнула язиком, перевірила їхні посадкові талони, а тоді повела його через весь літак до салону першого класу і показала на вільне місце.
— Схоже, сьогодні ваш щасливий день.
Тінь сів.
— Вам принести що-небудь випити? — запитала вона. — Я можу встигнути якраз перед злетом. І, думаю, ви не відмовитесь від випивки після такої біганини.
— Пива, будь ласка. Будь-якого, що у вас є.
Стюардеса пішла. Чоловік у світлому костюмі, який сидів на сусідньому кріслі, підняв руку та постукав пальцем по годиннику. Він носив чорний «Ролекс».
— Ти запізнився, — чоловік знову вишкірився, і в його широчезній посмішці не було ані натяку на товариськість.
— Перепрошую?
— Кажу, ти запізнився.
Стюардеса принесла склянку пива. Тінь відпив. На мить він засумнівався, чи сповна розуму його співрозмовник, а потім здогадався, що той, певно, має на увазі літак, який чекав на одного пасажира.
— Пробачте, що вас затримав, — ввічливо сказав він. — Ви поспішаєте?
Літак почав вирулювати. Стюардеса повернулася і забрала недопите пиво. Чоловік у світлому костюмі посміхнувся до неї і сказав: «Не переймайтеся, я свою міцно триматиму». І вона, хоч і посперечалась трохи про порушення правил безпеки («Дозвольте мені самому про це потурбуватись, любонько»), дозволила йому залишити склянку «Джека Деніелза» в руках.
— Час — це, без сумніву, гроші, — звернувся чоловік до Тіні. — Але ні, не поспішаю. Я просто переживав, що ти не втрапиш на рейс.
— Це дуже мило з вашого боку.
Літак стояв на злітній смузі, готовий у будь-яку мить здійнятися в повітря. Мотори нетерпляче гуділи.
— Обісратись як мило. У мене є для тебе робота, Тіне.
Мотори заревли. Літак кинувся уперед, а Тінь відкинуло на спинку сидіння. А за мить вони вже летіли, й вогні аеропорту залишалися десь унизу. Тінь роздивлявся чоловіка у сусідньому кріслі.