— Ви Джек?
— У Джека сьогодні вихідний. Я Пол.
— Що Ж, Поле... Світле пиво, гамбургер з усім, що там у вас є. Без картоплі фрі.
— Тарілку чилі для початку? Найкраща чилі в штаті!
— Можна. А де туалет?
Чоловік вказав на двері в куті бару. На дверях висіла голова алігатора. Тінь штовхнув двері.
Вбиральня була чиста і добре освітлена. Спершу Тінь розгледівся по боках — за звичкою. («Пам’ятай, Тіньочку, ти не зможеш дати здачі, поки відливаєш», — зазвучав украдливий голос Ловкого в голові). Він зайняв пісуар зліва. Розстібнув ширінку і сцяв цілу вічність, розслаблено, з полегшенням. У рамочці на рівні очей висіла пожовкла вирізка з газети, яку прикрашала фотографія Джека з двома алігаторами.
Від пісуара справа почулось ввічливе кахикання, хоча Тінь і не чув, щоб хтось заходив. Чоловік у світлому костюмі виглядав куди більшим навстоячки, ніж коли сидів у літаку, — майже як Тінь на зріст, а Тінь був справжнім здоровилом. Він дивився у стіну перед собою, поки не закінчив. Потім струсив останні кілька крапель і застібнув ширінку.
А тоді вишкірився, ніби лис, який об’їдає лайно з колючого дроту.
— Отож, — промовив пан Середа. — Ти мав достатньо часу подумати, Тіне. То як, хочеш роботу?
У темно-червоній кімнаті, де стіни кольором нагадують сиру печінку, — висока жінка, вдягнена ніби героїня коміксу: шовкові шорти аж надто обтислі, а жовта блузка, зав’язана під самими грудьми, піднімає їх та випинає. Чорняве волосся зібране у високий вузол на маківці. Поряд із нею — опецькуватий чоловік, на ньому оливкова футболка і дорогі блакитні джинси. У правій руці він тримає гаманця та «Нокію» з червоно-біло-синьою панелькою.
У червоній кімнаті стоїть ліжко, застелене бордовим, кольору бичачої крові, покривалом, з-під якого видно біле простирадло з дешевого сатину. В ногах — невеличкий дерев’яний столик, де примостилися мініатюрна кам’яна статуетка з широчезними стегнами та підсвічник. Жінка простягає чоловікові червону свічечку:
— Ось, — каже. — Запали її.
— Я?
— Так, — відказує вона. — Якщо хочеш переспати зі мною.
— Відсмоктала б мені в машині, та й по всьому.
— Можливо. Але хіба ти мене не хочеш? — Її рука ковзає тілом догори, від стегна до грудей — вона являє себе жестом, ніби рекламуючи новий товар.
Над лампою в кутку висить шовкова хустка — вона забарвлює світло у кімнаті червоним.
Чоловік пожадливо їсть жінку поглядом, тоді забирає свічечку і ставить у підсвічник.
— Вогнику не буде?
Вона простягає йому коробку сірників. Він черкає сірником, запалює ґніт: той спалахує, а тоді горить рівно. Безлика статуетка позад нього ніби оживає — полум’я дарує ілюзію руху її персам та стегнам.
— Поклади гроші під статуетку.
— П’ятдесят баксів.
— Ага.
— Там, на бульварі Сансет, я ледь не подумав, що ти мужик.
— Невже ця краса тебе не переконала? — вона одним рухом розпускає вузол блузки, вивільняючи груди.
— В наш час такою красою може й багато хлопців похвалитися.
— Напевно, — вона з усмішкою потягується. — А тепер ходи, люби мене.
Він розстібає свої сині джинси і знімає оливкову футболку. Вона масує його білі плечі брунатними пальцями, повертає його обличчям до себе і починає пестити руками, і пальцями, і язиком.
Йому здається, ніби лампа в кутку червоної кімнати гасне, єдиним джерелом світла залишається яскраве полум’я свічки.
— Як тебе звати? — питає він у неї.
— Бількіс, — відповідає вона, підвівши голову. — Наголос на другий склад.
— Наголос?
— Не зважай.
— Давай уже трахатись, — його дихання частішає. — Я хочу тебе трахнути.
— Добре, солоденький. Зараз почнемо. Але зробиш мені одну річ, поки трахатимеш мене?
— Ей, взагалі-то це я тобі плачу, — нетерпляче роздратування раптом прокидається в його голосі.
Вона одним зграбним рухом перекидає через нього ногу і шепоче:
— Я знаю, милий. Я знаю, що ти платиш мені, та насправді, поглянь на себе — це ж я маю тобі доплачувати, так мені пощастило...
Він кривить губи, щоб вона бачила, що ця балаканина шлюхи не справляє на нього ані найменшого враження, він на таке не купиться, і взагалі, якого милого, вона ж просто якась курва з вулиці — а він тимчасом не абихто, без п’яти хвилин продюсер, він чудово знає, як набивають собі ціну в останню хвилину. Але вона не просить грошей. Натомість вона каже:
— Милий, поки ти злягатимешся зі мною, поки ти вставлятимеш у мене цю велику і тверду штуку, чи станеш ти поклонятись мені?
— Чи стану я... що?
Вона погойдується на ньому: набубнявіла голівка члена треться об вологі губи її вульви.
— Чи назвеш ти мене богинею? Молитимешся мені? Боготворитимеш мене своїм тілом?
Він усміхається. Тільки й всього? То можна й погодитись — зрештою, в усіх є свої заскоки. Вона просовує руку собі між ніг і вводить його в себе.
— Тобі добре, чи не так, о богине? — питає він, дихаючи часто-часто.
— Поклоняйся мені, милий, — каже Бількіс, шльондра.
— Звісно. Я обожествляю твої груди, і твоє волосся, і піхву твою. Обожествляю твої стегна, і очі, і коралові уста.
— О, так... — вона ритмічно примовляє, гойдаючись на ньому, ніби корабель, який долає штормові хвилі.
— Поклоняюсь соскам твоїм, з яких тече молоко життя. Твої поцілунки — мед, дотики твої обпікають, ніби полум’я, і я поклоняюсь їм, — тепер і його слова звучать у ритм із рухами їхніх тіл. — Принеси мені хіть свою уранці, і звільнення та благословення принеси мені увечері. І вбережи мене від загроз, що чигають у темряві, і дозволь мені прийти до тебе ще, і спати поруч з тобою, і знову кохатися з тобою. Я обожествляю тебе усім, що є в мені, усім своїм розумом, всіма усюдами, де я був, і снами моїми, і моїми...
Він на мить переривається, щоб вхопити повітря.
— Що ти робиш? Це неймовірно... Так неймовірно...
І він дивиться вниз, на свої стегна, туди, де вони з нею зливаються, але Бількіс торкається вказівним пальцем його підборіддя і відштовхує голову назад, і він знову може бачити тільки її обличчя та стелю.
— Говори, милий, — підбадьорює вона. — Не зупиняйся. Хіба ж тобі не добре?
— Це найкраще відчуття в моєму житті, — каже він дуже щиро. — Очі твої — зорі, які горять на, мать його, небосхилі, губи твої — ніжні хвилі, які цілують пісок, і я боготворю їх.
Зараз вона проштовхує його все глибше і глибше всередину. Він ніби наелектризований, ніби вся нижня половина його тіла сексуально заряджена: сластолюбна, наповнена, благословенна.
— Принеси мені свій дар, — бурмоче він, вже не усвідомлюючи, що саме говорить, — єдиний твій справжній дар, і зроби мене завжди таким... Завжди так... Я молюся... Я...
І тоді задоволення переходить в оргазм, його розум провалюється в порожнечу, його голова і все його єство пустіють, поки він занурюється в неї все глибше і глибше.
Очі заплющені, він здригається, він розкошує моментом, а потім він відчуває ривок, і йому здається, що він висить догори ногами, хоч його насолода нікуди не зникає.
Він розплющує очі.
Він намагається прийти до тями і вчепитися за соломинку здорового глузду — що це? народження? — аж ось оргазм відступає, і ця мить звільняє його від страху та дарує ясність його думкам. Він розмірковує, чи, бува, не галюцинує.
Бо ось що він бачить.
Він аж по самі груди всередині неї, і поки він з недовірою і зачудуванням витріщається на це, вона кладе руки йому на плечі і легенько натискає.
Він зісковзує глибше в неї.
— Як ти робиш таке зі мною? — питає, або думає, що питає, він, хоча, напевно, це все відбувається просто у нього в голові.
— Все робиш ти, милий, — шепоче вона. Він відчуває, як її вульва стискає, обтікає і його груди, і спину. Він запитує себе, який це має вигляд збоку. Він запитує себе, чому геть не боїться. А потім розуміє.