— Не треба, — відповідаю я. — Але спокійніше з цим твоїм антисемітизмом.
— Голос розуму! — Прайс нахиляється, щоб поплескати мене по спині. — Наш звичайний хлопець.
— Так, звичайний хлопець, який, якщо тебе послухати, дозволив помічнику фінансового аналітика на стажуванні трахнути себе в зад, — з іронією кажу я.
— Я сказав, що ти — голос розуму, — каже Прайс. — І не казав, що ти — не гомосексуаліст.
— Чи не тріпло, — додає Престон.
— Так, — кажу я, дивлячись прямо на Прайса. — Спитай Мередіт, чи я гомосексуаліст. Вона відповість — одразу як витягне мій член з рота.
— Мередіт любить педиків, — спокійно пояснює Прайс. — Саме тому я її кидаю.
— О, хлопці, зараз розкажу вам анекдот, — Престон потирає руки.
— Престоне, — каже Прайс. — Ти ж бо сам — анекдот. Ти ж знаєш, що тебе на вечерю не запрошували. До речі, гарний піджак. Не з костюму, але пасує нівроку.
— Прайсе, ах ти ж покидьок, ти такий на мене злий, що аж боляче, — сміючись каже Престон. — Тож зустрічаються на вечірці Джей Еф Кей[42] та Перл Бейлі[43], йдуть до Овального кабінету, кохаються, Кеннеді засинає, і… — Престон зупиняється. — Чорт, що ж далі… А, так. Перл Бейлі каже: «Містере президент, я знову хочу вас трахнути», а він каже: «Я збирався поспати і за тридцять…» ні, чекайте… — Престон знову зупиняється збентежений. — Ні… за шістдесят… ні, гаразд, хай буде тридцять: «…за тридцять хвилин я прокинусь і ми повторимо, але одну руку мусиш тримати на моєму прутні, а іншу — на яйцях», і вона така: «Гаразд, але чому я маю тримати одну руку на вашому члені, а другу… другу руку на яйцях, і…» — він помічає, що Ван-Паттен ліниво шкрябає щось на серветці. — Ван-Паттене, ти мене слухаєш?
— Я слухаю, — роздратовано відповідає Ван-Паттен. — Продовжуй. Розказуй. Одну руку на прутні, іншу — на яйцях, давай далі.
Луїс Керрузерс досі стоїть біля стійки, чекаючи на свій напій. Тепер мені здається, що його шовковий метелик — від «Аґнес Бі». Незрозуміло.
— Я не слухаю, — каже Прайс.
— І він каже… — Престон знову замовкає.
Довга пауза. Він дивиться на мене.
— На мене не дивись, — кажу. — Це не мій анекдот.
— І він каже… Все з голови вилетіло.
— То це суть жарту — «все з голови вилетіло»? — запитує Мак-Дермотт.
— Він каже, емм… тому що… — Престон затуляє долонею очі й думає. — Боже, аж не віриться, як я міг забути…
— Чудово, Престоне, — зітхає Прайс. — Ну ти й дотепний довбень.
— «Все з голови вилетіло»? — питає мене Крейґ. — Не доганяю.
— Так-так-так, — схаменувся Престон. — Я згадав. «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала у мене гаманець».
Він одразу починає гиготіти. І після короткої паузи всі за столом, крім мене, теж вибухають сміхом.
— Ось де суть жарту, — гордо і з полегшенням каже Престон.
Ван-Паттен дає йому п’ять. Навіть Прайс сміється.
— Господи, — кажу я, — який жах.
— Чому? — питає Престон. — Це ж смішно. Це гумор.
— Так, Бейтмене, — додає Мак-Дермотт. — Веселіше.
— Майже забув, — говорить Прайс. — У Бейтмена встає тільки на членів союзу боротьби за громадянські свободи. З цим є якісь проблеми?
— Це не смішно, — кажу я. — Це расизм.
— Бейтмене, вилупку ти відлюдькуватий, — каже Престон. — Припини читати біографії Теда Банді[44].
Він підводиться і дивиться на свій «Ролекс».
— Усе, мені час іти. Побачимося завтра.
— Так, те саме місце, той самий час, — каже Ван-Паттен, пхаючи мене ліктем.
Перш ніж піти, Престон схиляється до мене.
— «Бо коли я останнього разу трахав негритянку, вона вкрала в мене гаманець».
— Та зрозумів я, зрозумів, — кажу я, відштовхуючи його.
— Запам’ятайте, хлопці: мало що в житті працює так надійно, як «Кенвуд».
Він виходить.
— Ябба-дабба-ду, — каже Ван-Паттен.
— А хтось чув, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз? — запитує Мак-Дермотт.
«Пастелі»
Ми приїхали в «Пастелі», і я мало не плачу, бо впевнений, що сісти там не пощастить, однак столик непоганий, і полегшення котиться солодкою хвилею по моєму тілу. Мак-Дермотт знайомий із метрдотелем «Пастелей», отож, хоча ми й замовили столик із таксі кілька хвилин тому, нас одразу проводять через повний людей бар у рожеву, яскраво освітлену головну залу і розсаджують у чудовій кабінці на чотирьох. Зарезервувати столик у «Пастелях» практично неможливо, тож всі ми — Ван-Паттен, я, навіть Прайс — вражені тим, як майстерно Мак-Дермотт здобув нам столик. Може, ми навіть трохи йому заздримо. Сівши в таксі на Вотер-стрит, ми зрозуміли, що столик ніхто ніде не замовив, і поки обговорювали переваги нового каліфорнійсько-сицилійського ресторанчика у Верхньому Іст-Сайді (і я панікував так сильно, що мало не розірвав «Заґат» навпіл), поступово дійшли згоди. Не приставав на це лише Прайс, однак і він врешті-решт знизав плечима і сказав: «Та мені насрати», і ми зробили замовлення з його мобільного. Він увімкнув свій вокмен так голосно, що звуки Вівальді було чути навіть із напівпрочиненими вікнами, через які таксі заповнював гамір дорожнього руху. Ван-Паттен та Мак-Дермотт грубо жартували щодо розміру його члена, я до них приєднався. Біля ресторану Тім схопив ту серветку, на якій Ван-Паттен записав фінальну версію запитань для «Джі К’ю», й жбурнув її у волоцюгу, який лежав під рестораном, тримаючи в немічних руках картонку з написом: «Я ГОЛОДНИЙ І БЕЗДОМНИЙ, ПРОШУ, ДОПОМОЖІТЬ».