— Можливо, — дражниться Ван-Паттен.
— Той карлик Скотт Монтґомері, — Прайс впевнений.
— Прайсе, — каже Ван-Паттен, — ти просто безцінний.
— Дивіться, в якому я захваті, — каже, повертаючись, Прайс. — Я завжди в захваті, як зустрічаю когось із Джорджії.
— Ого, — каже Мак-Дермотт. — Яке вражаюче вбрання.
— Все, — каже Прайс, — я вражений у самісіньке серце.
— Нічого собі, — я теж бачу Монтґомері. — Елегантний темно-синій.
— У ледь помітну клітинку, — шепоче Ван-Паттен.
— Скільки бежевого, — каже Прайс. — Ви розумієте.
— Він йде до нас, — кажу я, опановуючи себе.
Скотт Монтґомері підходить до нашого столика. На ньому двобортний піджак темно-синього кольору з ґудзиками з фальшивого панцира черепахи, явно не нова смугаста бавовняна сорочка з червоним стібком, шовкова краватка з червоними, білими та синіми спалахами від «Хуґо Босс» і штани з вимитої вовни з чотирма складками та косими кишенями від «Лазо». Він тримає келих шампанського й передає його своїй супутниці — дівчині модельного типу, худій, з непоганими цицьками, ніяким задком і на високих підборах; вона вбрана у спідницю з шерстяного крепу та велюровий піджак з шерсті з кашеміром, таке ж кашемірово-шерстяне пальто перекинуте через руку, все від «Луїс дель Оліо». Туфлі на підборах від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз», темні окуляри від «Ален Майклі», сумочка з пресованої шкіри від «Гермес».
— Привіт, народе, як життя? — Монтґомері говорить гугняво, як і всі мешканці Джорджії. — Це Ніккі. Ніккі, це Макдональд, Ван-Бурен, Бейтмен — гарна засмага! — та містер Прайс.
Він потискає руку тільки Тімоті й забирає своє шампанське у Ніккі. Вона посміхається, ввічливо, наче робот — певно, що не розмовляє англійською.
— Монтґомері, — м’яким, неформальним тоном каже Прайс, дивлячись на Ніккі. — Як твої справи?
— Ну, люди, — каже Монтґомері, — бачу, у вас першокласний столик. Ще не розрахувались? Жартую.
— Послухай, Монтґомері, — каже Прайс, досі витріщаючись на Ніккі, незвично добрий до людини, яку я вважав чужою. — Зіграємо у сквош?
— Подзвони мені, — неуважно каже Монтґомері, оглядаючи кімнату. — Це не Тайсон?.. Ось моя візитівка.
— Чудово, — відповідає Прайс і ховає картку до кишені. — У четвер?
— Не зможу, завтра лечу в Даллас, але… — Монтґомері вже відходить від столу, поспішаючи ще до когось, і тягне за собою Ніккі. — Давай наступного тижня.
Ніккі посміхається мені й опускає очі долі — там бежеві, блакитні й світло-зелені плитки перетинаються трикутниками, — наче підлога може дати відповідь чи хоч якусь підказку, навести можливу причину того, чому вона з Монтґомері.
Я ліниво розмірковую, чи не старша вона за нього і чи не загравала до мене.
— Побачимось, — каже Прайс.
— Побачимось, народе… — Монтґомері вже на півдорозі з залу. Ніккі йде за ним. Я помилявся: у неї є задок.
— Вісімсот мільйонів, — присвистує Мак-Дермотт й хитає головою.
— Що за коледж? — питаю я.
— Посміховисько, — натякає Прайс.
— Роллінз? — намагаюсь вгадати я.
— Уяви собі — Хемпден-Сідней, — каже Мак-Дермотт.
— Він паразит, невдаха й слимак, — підбиває підсумок Ван-Паттен.
— Але у нього вісімсот мільйонів, — наголошує Мак- Дермотт.
— То піди і візьми у цього карлика в рот, може, так ти замовкнеш, — каже Прайс. — Невже тебе можна аж настільки вразити, Мак-Дермотте?
— Все одно, — зауважую я, — дівчина нічого.
— Так, гаряча крихітка, — погоджується Мак-Дермотт.
— Підтверджую, — неохоче киває Прайс.
— Ну вас, — з гіркотою говорить Ван-Паттен, — я ж знаю цю дівку.
— Та невже, — стогнемо ми всі разом.
— Дай вгадаю, — кажу я. — Підчепив її в «Тунелі», так?
— Ні, — говорить він, відсьорбуючи зі своєї склянки. — Вона модель. Анорексичка, алкоголічка, знервоване стерво. Абсолютна француженка.
— Що ти верзеш, — я не розумію, бреше він чи ні.
— Поб’ємось об заклад?
— То й що, — знизує плечима Мак-Дермотт. — Я б її трахнув.
— Вона випиває літр «Столичної» за день, потім вибльовує її та випиває заново, Мак-Дермотте, — пояснює Ван-Паттен. — Цілковита алкашка.
— Цілковита дешева алкашка, — буркоче Прайс.
— Мені байдуже, — хоробро каже Мак-Дермотт. — Вона прекрасна. Я хочу її трахнути. Я хочу з нею одружитись. Хочу, щоб вона народила мені дітей.
— Господи, — каже Ван-Паттен, мало не вдавившись. — Хто хоче одружитись з дівкою, яка народить кухоль горілки з журавлиновим соком?
— Він має рацію, — кажу я.