— Ага, а ще він хоче підчепити вірменську ціпоньку на барі, — глузує Прайс. — Що, як вона народить пляшку шампанського й пінту персикового соку?
— Яка вірменська ціпонька? — роздратовано запитує Мак-Дермотт, витягуючи шию.
— Господи, та пішли ви, педики… — зітхає Ван-Паттен.
Метрдотель підходить привітатись із Мак-Дермоттом, помічає, що перед нами нема наших «Белліні», і втікає, перш ніж ми зупиняємо його. Не знаю, звідки Мак-Дермотт так добре знає Алена, — може, через Сесілію? Це мене дратує, але я вирішую зрівняти рахунок, показавши всім свої новенькі візитні картки. Я витягаю одну зі свого гаманця зі шкіри газелі («Барніз», 850 доларів) і жбурляю на стіл, чекаючи на реакцію.
— Що це, грам? — запитує зацікавлений Прайс.
— Нова візитівка, — я намагаюся поводитись, як завжди, але не можу втримати гордовиту посмішку. — Що скажете?
— Ого, — Мак-Дермотт підіймає її, проводить пальцем, він справді вражений. — Дуже гарно. Подивись.
Він передає картку Ван-Паттену.
— Учора забрав із друкарні, — зауважую я.
— Гарні кольори, — каже Ван-Паттен, ретельно вивчаючи картку.
— Колір слонової кості, — пояснюю я. — А шрифт — Silian Rail.
— Silian Rail? — перепитує Мак-Дермотт.
— Так. Непогано, а?
— Справді, дуже круто, Бейтмене, — стримано каже Ван-Паттен, вилупок заздрісний. — Але це маячня…
Він дістає свій гаманець і кладе картку поряд із попільничкою.
— Ти на це поглянь.
Ми всі схиляємось над столом, розглядаючи візитівку Девіда, і Прайс тихо каже:
— Це справді гарно.
Моїм тілом проходить короткий спазм заздрощів — такий елегантний колір, стильний шрифт. Я стискаю кулаки, слухаючи, як Ван-Паттен самовдоволено каже:
— Колір яєчної шкаралупи і шрифт Romalian… — він повертається до мене. — Що скажеш?
— Гарно, — каркаю я і змушую себе кивнути, коли помічник офіціанта приносить чотири нових «Белліні».
— Господи, — каже Прайс, підносячи картку до світла й ігноруючи принесені напої. — Це ж просто супер. Звідки в такого телепня, як ти, стільки смаку?
Я дивлюсь на візитівку Ван-Паттена, потім на свою, і не можу повірити, що Прайсу справді більше подобається перша. Мені аж паморочиться в голові, я роблю ковток і глибоко вдихаю.
— Але чекайте, — каже Прайс, — бо ви ще нічого не бачили…
Він дістає свою картку з внутрішньої кишені пальта, повільно, драматично демонструє її й наголошує:
— Моя.
Навіть я мушу визнати — вона неймовірна.
Раптом ресторан віддаляється кудись, його гамір стихає, перетворюється на беззмістовне дзижчання порівняно з цією візитівкою, і тільки слова Прайса вирізняються чітко:
— Рельєфний шрифт, колір вибілених хмар…
— Чорт забирай, — вигукує Ван-Паттен, — я ніколи такого не бачив…
— Так, дуже гарно, — мушу визнати я. — Але, чекайте, давайте подивимось на картку Монтґомері.
Прайс дістає її, хоча він й видається байдужим, я не розумію, як можна ігнорувати цей ніжний, злегка кремовий відтінок, приємну товщину паперу. Мене пригнічує те, що я все це почав.
— Піца. Давайте замовимо піцу, — каже Мак-Дермотт. — Хтось буде піцу зі мною? Може, рибну? М-м-м-м-м, Бейтмен точно хоче її, — каже він, жадібно потираючи руки.
Я беру візитівку Монтґомері й проводжу по ній пальцями, щоб відчути її на дотик.
— Непогано, так? — з голосу Прайса стає зрозуміло: він бачить мою заздрість.
— Так, — недбало відповідаю я, передаючи йому картку, наче мені взагалі начхати, але насправді мені важко ковтати.
— Рибна піца, — нагадує Мак-Дермотт. — Я помираю з голоду.
— Ніякої піци, — белькочу я з полегшенням від того, що картку Монтґомері прибрано з моїх очей, що вона повернулась до кишені Тімоті.
— Ну ж бо, — скиглить Мак-Дермотт, — давайте замовляти піцу.
— Замовкни, Крейґу, — каже Ван-Паттен, спостерігаючи за офіціанткою, яка приймає замовлення в іншого столика. — Але цю гарнюню можна й покликати.
— Це не наша офіціантка, — каже Мак-Дермотт, крутячи в руках меню, яке він висмикнув у помічника офіціанта.
— Все одно поклич її, — наполягає Ван-Паттен. — Замов води, чи «Корону»[47], чи ще щось.
— Чому її? — запитую я, ні до кого конкретно не звертаючись.
Моя візитна картка лежить забута на столі, поряд із орхідеєю в синій скляній вазі. Я забираю її, згортаю і кладу назад у гаманець.
— Вона кап-у-кап та дівчина, що працює в «Блумінґдейлз», у відділі Джорджетти Клінгер, — каже Ван- Паттен. — Поклич її.
— То хтось хоче піцу чи ні? — Мак-Дермотт починає скаженіти.