— Звідки тобі знати? — питаю я Ван-Паттена.
— Я купую там парфуми для Кейт, — відповідає він.
Прайс жестикулює, привертаючи нашу увагу.
— Я ж вам казав, що Монтґомері — карлик?
— Хто така Кейт? — запитую я.
— Кейт — дівчина, з якою у Ван-Паттена роман, — пояснює Прайс, дивлячись на столик Монтґомері.
— А що сталось із міс Кіттрідж? — питаю я.
— Так, — посміхається Прайс, — що сталось з Амандою?
— Боже, хлопці, попустіться. Вірність? Авжеж.
— А заразитися не боїшся? — запитує Прайс.
— Від кого, від Аманди чи від Кейт? — питаю я.
— Я думав, ми погодились, що не можемо захворіти. — Ван-Паттен підвищує голос. — Так що… бовдури, замовкніть.
— Я вам не казав…
Приносять ще чотири «Белліні». Тепер їх на столі вісім.
— Господи, — стогне Прайс, намагаючись упіймати помічника офіціанта, перш ніж той піде.
— Рибна піца… рибна піца… — Мак-Дермотт знайшов свою мантру на цей вечір.
— Скоро нас атакують збуджені іранські дівки, — гуде Прайс.
— Ймовірність — нуль, нуль, нуль, самі розумієте… Ви слухаєте? — запитує Ван-Паттен.
— …рибна піца… рибна піца… — Мак-Дермотт ляскає рукою по столу, стіл хитається. — Чорт забирай, мене хтось слухає чи ні?
Я все ще в трансі від картки Монтґомері — стильного кольору, товщини паперу, шрифту, друку, тож раптово здіймаю кулак, наче збираюсь вдарити Крейґа, і кричу, навіть реву:
— Ніхто не хоче довбану рибну піцу! Піца має бути дріжджова, мати сирну скоринку і трохи віддавати хлібом! Тут скоринка надто тонка, бо дебільний місцевий шеф-кухар усе пересмажує! Місцева піца висушена і крихка!
Розчервонівшись, я грюкаю об стіл келихом із «Белліні», а коли підводжу очі, виявляється, що нам принесли закуски. Фігуриста офіціантка дивиться на мене з дивним, заціпенілим виразом обличчя. Я витираю чоло і м’яко їй посміхаюсь. Вона стоїть і дивиться на мене, як на якесь чудовисько, — вона справді видається наляканою, і я зиркаю на Прайса — для чого? Для підтримки? Він одними губами вимовляє «сигари» і поплескує по кишені.
Мак-Дермотт тихо каже:
— А я не думаю, що вона крихка.
— Любонько, — кажу я, не звертаючи уваги на Мак-Дермотта, беру офіціантку за руку і підтягую до себе. Вона тремтить, але я посміхаюсь, і вона зрештою дозволяє себе обійняти. — Зараз ми збираємося чудово тут повечеряти… — пояснюю я.
— Але я не це замовляв, — перебиває Ван-Паттен, дивлячись у свою тарілку. — Я хотів ковбаску з мідій.
— Замовкни, — грізно зиркаю на нього я і спокійно повертаюся до дівчини, посміхаючись, наче ідіот, але ж красивий ідіот. — Послухай, ми хороші клієнти, ми, певно, замовимо тут дорогого бренді, коньяку — хтозна. Ми хочемо відпочити, насолодитись…
Я обводжу зал рукою.
— …атмосферою. А тепер, — другою рукою я дістаю свій гаманець зі шкіри газелі, — нам хотілося б хороших кубинських сигар і щоб нас не турбували якісь неотесані…
— Неотесані, — Мак-Дермотт киває на Ван-Паттена та Прайса.
— Неотесані й неввічливі клієнти чи туристи, які неодмінно скаржитимуться на наші невинні звички. Тож…
Я вкладаю у її вузьку руку купюру, сподіваюся, це п’ятдесят доларів.
— Якщо ти зможеш зробити так, щоб нас не турбували, поки ми тут, ми будемо дуже вдячні. — Я беру її долоню і згортаю в кулачок навколо купюри. — А якщо хтось буде скаржитися… — Роблю паузу і загрозливо кажу: — Викиньте їх звідси.
Вона мовчки киває і відходить, із тим самим заціпенілим виразом обличчя.
— Ще одне, — додає, посміхаючись Прайс, — якщо чергова партія «Белліні» з’явиться в радіусі 20 футів[48] від цього столу, ми влаштуємо метрдотелю спалення на вогнищі, так що попередьте його.
Тривала пауза, протягом якої ми вивчаємо наші закуски, аж нарешті Ван-Паттен говорить:
— Бейтмене?
— Так? — Я наколюю на виделку шматочок морського чорта, набираю трохи золотого кав’яру і кладу виделку на місце.
— Ти просто ідеальний, — муркоче він.
Прайс помічає іншу офіціантку, яка наближається до нас із тацею, на якій стоять чотири келихи для шампанського з блідо-рожевим напоєм, і каже:
— Та заради Бога, це вже смішно…
Офіціантка ставить келихи на сусідній столик, для чотирьох жінок.
— Гаряча, — каже Ван-Паттен, оминаючи увагою свою ковбаску з морських гребінців.
— Підкачана, — погоджується Мак-Дермотт. — Це точно.
— Я не вражений, — пирхає Пірс. — Ви на її коліна подивіться.