Підкачана офіціантка стоїть там, поки ми її вивчаємо, і хоча ці коліна насправді належать довгим, засмаглим ногам, важко не побачити, що одне з них явно більше за інше. Ліве коліно більш горбисте, майже непомітно товстіше за праве, однак цей незначний недолік тепер видається нам непереборним, і ми всі втрачаємо цікавість до неї. Ван-Паттен дивиться на свою тарілку, ошелешено підводить очі до Мак-Дермотта і каже:
— Ти не це замовляв. Це суші, не сашимі.
— Господи, — зітхає Мак-Дермотт. — Ти ж сюди не їсти прийшов.
Якийсь тип, схожий на Крістофера Лаудера, підходить до нашого столу, плескає мене по плечу і каже, перш ніж рушити до вбиральні:
— Чудова засмага, Гамільтоне.
— Чорт, — кажу я. — Сподіваюсь, я не зашарівся.
— А серйозно, куди ти ходиш, Бейтмене? — питає Ван-Паттен. — Я про засмагу.
— Так, Бейтмене. Куди ти ходиш? — Мак-Дермотт щиро заінтригований.
— Читайте по губах, — кажу я. — У солярій. — І додаю, роздратовано: — Як і всі інші.
— У мене… — Ван-Паттен робить паузу, щоб справити максимальне враження. — Є апарат для засмаги… вдома.
І відкушує великий шматок від своєї ковбаски.
— Маячня, — з відразою кажу я.
— Це правда, — підтверджує Мак-Дермотт, говорячи з набитим ротом. — Я його бачив.
— Це вже до всирачки надмірно, — кажу я.
— І якого біса це до всирачки надмірно? — запитує Прайс, ганяючи виделкою по тарілці свій тапас.
— Знаєш, яке дороге членство в тому довбаному солярії? — питає Ван-Паттен. — Річна картка?
— Ти божевільний, — буркочу я.
— Дивіться, хлопці, — каже Ван-Паттен. — Бейтмен обурився.
Раптом біля столу з’являється помічник офіціанта і, не питаючи, чи ми доїли, забирає наші переважно цілі закуски. Ніхто не скаржиться, крім Мак-Дермотта, який запитує:
— Він що, забрав наші тарілки? — і чомусь сміється.
Але коли бачить, що інші не реагують, сміх припиняється.
— Тут такі маленькі порції, що він, певно, вирішив, що ми вже поїли, — втомлено каже Прайс.
— Просто мені здається, що апарат для засмаги — це божевілля, — кажу я Ван-Паттену, хоча насправді думаю, що це було б вкрай розкішно.
Однак у моїй квартирі йому бракує місця. Там можна робити чимало чого, окрім засмагання.
— З ким це Пол Овен? — я чую, як Мак-Дермотт питається в Прайса.
— Якийсь слимак із «Кікер Пібоді», — неуважно каже Прайс. — Він знався з Мак-Коєм.
— Тоді чому він сидить з тими ботанами з «Дрексель»? — питає Мак-Дермотт. — Це не Спенсер Вінн?
— Ти що, під кайфом? — дивується Прайс. — Це не Спенсер Вінн.
Я дивлюсь на Пола Овена, який сидить у кабінці ще з трьома чоловіками. Один із них цілком може бути Джеффом Дювалем. Усі в підтяжках, із зачесаним назад волоссям, в окулярах у роговій оправі, усі п’ють шампанське — і я спроквола думаю, як же Овен примудрився отримати рахунки Фішера. Це псує мені апетит, однак нашу їжу приносять майже одразу ж після того, як забирають закуски, і ми починаємо їсти. Мак-Дермотт розстібає підтяжки. Прайс називає його нехлюєм. Я наче зачарований, але зрештою змушую себе відвернутись від Овена і перевести погляд на свою тарілку (мій пиріг — жовтий шестикутник у оточенні смужок копченого лосося, навколо — художня облямівка закарлючок зеленого соусу з мексиканських томатів), а потім дивлюсь на клієнтів, які чекають своєї черги. Вони виглядають злими, можливо — хмільними від безкоштовних «Белліні», втомлені годинами чекати на паршиві столики біля відчиненої кухні, хоча й замовили їх заздалегідь. Ван-Паттен порушує тишу за нашим столиком, грюкаючи своєю виделкою і відсуваючи стілець.
— Щось сталось? — питаю, відриваючись від тарілки.
Виделку я заніс над нею, але рука не рухається, наче у неї є власний розум і вона відмовляється порушити чудовий дизайн страви на тарілці. Я зітхаю, безнадійно, і відкладаю виделку.
— Чорт, я мушу записати фільм, що йде по кабельному, для Менді. — Він витирає губи серветкою і підводиться. — Я повернусь.
— Хай вона сама запише, йолопе, — каже Прайс. — Ти що, здурів?
— Вона в Бостоні, у дантиста, — Ван-Паттен знизує плечима, підкаблучник.
— І що ти будеш робити? — мій голос тремтить, я й досі думаю про візитівку Ван-Паттена. — Дзвонитимеш на канал?
— Ні, — каже він. — Мій тоновий телефон прив’язаний до програми на програвачі «Відеонікс», купив його у «Хаммахер Шлеммер».
Він виходить, натягаючи підтяжки.
— Як модно, — невиразно кажу я.
— Що ти будеш на десерт? — кричить до нього Мак-Дермотт.
— Щось із шоколадом і без борошна, — кричить Ван-Паттен у відповідь.