— Ван-Паттен більше не тренується? — запитую я. — Він наче погладшав.
— Схоже на те, — погоджується Прайс.
— Хіба він не член клубу «Вертикаль»? — цікавлюсь я.
— Не знаю, — буркоче Прайс, дивлячись на свою тарілку, тоді відсуває її й показує офіціантці жестами, що хоче ще «Фінляндію» з льодом.
Інша підтягнута офіціантка нерішуче наближається до нас з пляшкою шампанського, «Пер’є-Жуе», не вінтаж, і каже, що це подарунок від Скотта Монтґомері.
— Не вінтажне, от слимак, — шипить Прайс, шукаючи поглядом столик Монтґомері. — Невдаха.
Він зводить угору великі пальці.
— Цей вилупок такий низький, що його ледве видно. Здається, я показав пальці Конраду, тут не розбереш.
— А де Конрад? — питаю я. — Треба б привітатися.
— Це той, хто назвав тебе Гамільтоном, — відповідає Прайс.
— То був не Конрад, — кажу я.
— Точно? До біса на нього схожий, — каже він, але слухає мене неуважно, бо не відводить очей від відкритого декольте підтягнутої офіціантки, яка нагинається, щоб міцніше вхопити корок пляшки.
— Ні, то був не Конрад, — кажу я, дивуючись, що Прайс не впізнає своїх колег. — У нього зачіска краща.
Ми сидимо мовчки, поки приваблива дівчина розливає шампанське. Коли вона йде, Мак-Дермотт запитує, чи сподобалась нам їжа. Я кажу йому, що пиріг був нівроку, але соусу було забагато. Мак-Дермотт киває і каже:
— Мені таке казали.
Повертається Ван-Паттен, бурмоче:
— Їхня ванна кімната не годиться для коксу.
— Десерт? — пропонує Мак-Дермотт.
— Тільки якщо в них є шербет із «Белліні», — позіхає Прайс.
— То беремо рахунок? — питає Ван-Паттен.
— Час йти по дівках, джентльмени, — кажу я.
Підтягнута офіціантка приносить рахунок. 475 доларів, значно менше, ніж ми очікували. Кожен платить за себе, але мені потрібна готівка, тож я розплачуюсь платиновою карткою «Америкен експрес» і забираю їхні гроші, переважно новенькі купюри по п’ятдесят. Мак-Дермотт вимагає, щоб я повернув йому десятку, бо його ковбаска з морського гребінця коштувала всього 16 баксів. Пляшка шампанського від Монтґомері лишається на столі ціла. Перед рестораном на вулиці сидить уже інший волоцюга, неможливо прочитати, що написано на його картонці. Він несміливо просить у нас дрібних грошей і, з більшою надією, чогось поїсти.
— Чуваку дуже потрібен косметолог, — кажу я.
— Слухай, Мак-Дермотте, — гиготить Прайс. — Дай йому свою краватку.
— Чорт, і що йому від цього буде? — питаю я, дивлячись на волоцюгу.
— Закуски у «Джемз», — сміється Ван-Паттен.
Він дає мені п’ять.
— Ну, чувак, — протягує Мак-Дермотт, розглядаючи свою краватку.
Він відверто ображений.
— Ну вибач… таксі, — каже Прайс, зупиняючи машину, — …і випивка.
— Їдемо до «Тунелю», — каже водієві Мак-Дермотт.
— Чудово, Мак-Дермотте, — каже Прайс, вмощуючись на переднє сидіння. — Здається, ти в настрої.
— То й що? Я ж не такий педик-декадент, як ти, — каже Мак-Дермотт, сідаючи в таксі переді мною.
— Хтось чув, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз? — запитує таксиста Прайс.
— О, я таке теж чув, — каже Мак-Дермотт.
— Ван-Паттене, — кажу я. — Ти бачив ту пляшку шампанського, яку передав нам Монгтомері?
— Серйозно? — питає Ван-Паттен, перехиляючись через Мак-Дермотта. — Дай вгадаю. «Пер’є-Жуе»?
— В яблучко, — каже Прайс. — Не вінтаж.
— Слимак довбаний, — каже Ван-Паттен.
«Тунель»
Сьогодні всі чоловіки біля «Тунелю» чомусь вдягнені в смокінги, за винятком волоцюги середнього віку, який сидить біля смітника, зовсім близько від входу, і простягає до всіх, хто зверне на нього увагу, пластиковий стаканець, просячи дрібних грошей. Поки Прайс веде нас через натовп до входу і робить знаки одному з швейцарів, Ван-Паттен махає хрусткою однодоларовою купюрою перед обличчям жебрака — воно вмить світлішає, однак Ван-Паттен ховає купюру в кишеню, і ми проходимо всередину, захопивши дюжину талонів на випивку та два пропуски до VIP-зали внизу. У клубі до нас чіпляються ще два швейцари — довгі шерстяні пальта, волосся зібране в хвости, певно, німці. Вони хочуть знати, чому ми не в смокінгах. Прайс якимось чином розбирається з ними, може, дає цим вилупкам на чай, а може, й погрожує (перший варіант — ймовірніший). Я не втручаюся, стою до них спиною і намагаюся слухати, як Мак-Дермотт жаліється Ван-Паттену на те, що я божевільний, бо критикую, як у «Пастелях» готують піцу, але «Я почуваюсь вільною» у виконанні Белінди Карлайл лунає з динаміків так голосно, що я майже нічого не чую. У кишені мого піджака від «Валентіно» лежить ніж із зазубреним лезом, і мені так хочеться випустити кишки Мак-Дермотту, котрий стоїть поряд, у проході, може, порізати йому обличчя, вирвати хребет… але Прайс нарешті махає нам рукою і спокуса вбити Мак-Дермотта поступається радісному передчуттю того, як я зараз розважуся, вип’ю хорошого шампанського, пофліртую з фігуристою дівчиною, нюхну, може, навіть потанцюю під якусь давню пісню чи нову пісню Дженет Джексон, яка мені так подобається.