Навіть через галас я відчуваю сарказм у його словах.
— А чому б ні? Керрузерса немає в місті.
— Так само міг би замовити дівчину в службі ескорту, — з гіркотою, не задумуючись, волає він.
— Чому? — гукаю до нього я.
— Бо переспати з нею вийде значно дорожче.
— Не може бути! — горлаю я.
— Слухай, я теж мав із цим справи, — кричить Прайс, похитуючи свою склянку. Кубики льоду, на диво, голосно дзенькають. — Мередіт така сама. Очікує, що їй будуть платити. Вони всі такі.
— Прайсе? — я роблю великий ковток віскі. — Ти безцінний.
Він вказує на рейки за спиною.
— Куди ведуть ці колії?
Починають блимати лазери.
— Я не знаю, — кажу я після тривалої паузи, невідомо, наскільки тривалої.
Мені набридає спостерігати за Прайсом, котрий не рухається і мовчить, відводячи погляд від колій тільки для того, аби подивитись, чи не йдуть Медісон або Рікардо. Жінок тут немає, тільки армія професіоналів у смокінгах з Волл-стрит. Єдина самиця танцює в кутку зали сама, здається, під «Любовний трикутник». Схоже, на ній топ із блискітками від «Рональдус Шамаск», і я зосереджуюсь на ньому, але я в такому психованому дококаїновому стані, що починаю нервово жувати талон на випивку, а дівчину затуляє якийсь тип із Волл-стрит, схожий на Бориса Каннінгема. Я вже збираюсь знову йти до бару, коли повертається Медісон — минуло двадцять хвилин. Він голосно чмихає носом і нервово шкіриться, потискає руку суворому спітнілому Прайсу, і той так швидко зривається з місця, що коли Тед намагається по-дружньому поплескати по спині, його рука провалюється в нікуди.
Я йду за Прайсом назад, через бар та танцпол, повз нижнє приміщення, нагору, мимо довгої черги до жіночої вбиральні — дивно, здавалося ж, що в клубі сьогодні немає жінок. Ми заходимо до порожньої чоловічої вбиральні, разом в одну з кабінок, і Прайс зачиняє двері.
— Мене трусить, — каже Прайс, передаючи мені маленький пакуночок. — Розкривай ти.
Я беру в нього крихітний білий конвертик, обережно розгортаю його, виставивши грам кокаїну (схоже, його там менше) на тьмяне світло чоловічого туалету.
— Чорт, — несподівано м’яко шепоче Прайс. — Його тут небагато, так?
Він нахиляється, вивчаючи порошок.
— Може, так здається через світло? — зазначаю я.
— Що не так із тим Рікардо? — Прайс витріщається на кокс.
— Тсс, — шепочу я, дістаючи платинову картку «Америкен експрес». — Давай просто нюхнемо.
— Він його що, міліграмами продає? — дивується Прайс, дістає свій платиновий «Америкен експрес», набирає трохи порошку, підносить до носа й вдихає. Якусь мить він стоїть мовчки, а потім низько, гортанно видихає:
— Господи.
— Що таке? — питаю я.
— Це довбаний міліграм… підсолоджувача, — здавлено каже він.
Я теж вдихаю й роблю схожий висновок.
— Так, слабенький, але, здається, якщо не жаліти, все буде добре…
Але Прайс шаленіє, він розпашівся та спітнів і гримає на мене так, наче це моя провина, наче це я придумав купити грам кокаїну в Медісона.
— Я хочу зловити з цього кайф, Бейтмене, — повільно каже він, підвищуючи голос, — а не посипати цим свої чортові пластівці!
— Ще до кави з молоком можна додати, — озивається манірний голос із сусідньої кабінки.
Прайс дивиться на мене, його очі розширюються, він скаженіє і лупить кулаком у стінку кабіни.
— Заспокойся, — кажу йому я. — Закінчимо з цим.
Прайс повертається до мене, проводить рукою по жорсткому, зачесаному назад волоссю і наче розслабляється.
— Думаю, твоя правда, — і додає, голосніше: — Якщо педик у сусідній кабінці не проти.
Ми чекаємо, потім голос із сусідньої кабінки нарешті шепелявить:
— Та я не проти…
— Пішов у сраку! — реве Прайс.
— Сам йди у сраку, — передражнює голос.
— Ні, ти йди у сраку! — заходиться Прайс, намагаючись видряпатися на алюмінієву стінку, але я тягну його назад однією рукою.
У сусідній кабінці зливається вода і невідомий, вочевидь, наляканий, вибігає з туалету. Прайс притуляється до дверей нашої кабінки і безнадійно дивиться на мене. Тремтливою рукою він потирає червоне обличчя й міцно заплющує очі. Його губи побіліли, під однією ніздрею — крихти кокаїну. Тихо, не розплющуючи очей, він каже:
— Гаразд, давай уже.
— Ось це я розумію — настрій, — кажу я.
Ми по черзі занурюємо наші поважні картки до пакунку, те, що не дістати карткою, вимазуємо пальцями й лижемо або нюхаємо, чи втираємо в ясна. Кайфу практично нема, але я сподіваюсь, що ще порція «Джей енд Бі» створить ілюзію того, що мене вставило, хай би й невеличку.