Вийшовши з кабінки, ми миємо руки, вивчаємо своє відображення у дзеркалі й, задоволені побаченим, повертаємось до «Зали з канделябрами». Я починаю думати, що варто було б здати в гардероб пальто («Армані»), але що б не казав Прайс, кайф приходить, і за кілька хвилин, коли я чекаю в барі, намагаючись привернути увагу тієї красуні, це взагалі втрачає значення. Зрештою, хоча в мене лишилось чимало талонів на випивку, доводиться покласти на бар двадцятку, аби вона мене помітила. Це працює. Завдяки талонам, беру дві подвійних «Столичних» з льодом. Вона наливає напої, стоячи переді мною.
У мене чудовий настрій, і я кричу до неї:
— Гей, ти не в Нью-Йоркському університеті вчишся?
Вона хитає головою, без посмішки.
— Гантер? — горлаю я.
Знов хитає головою. Не Гантер.
— Колумбійський? — кричу, хоча це й жарт.
Вона зосереджена на пляшці «Столичної». Я вирішую припинити розмову і, коли вона ставить біля мене дві склянки, жбурляю талони на стійку. Однак вона хитає головою й кричить:
— Уже більше одинадцятої, талони не годяться. Бар працює за готівку. З вас двадцять п’ять доларів.
Я не нарікаю, холоднокровно витягаю свій гаманець зі шкіри газелі й даю їй п’ятдесят. Присягаюсь, вона дивиться на купюру зневажливо, і, коли, зітхнувши, розвертається до каси, щоб дати мені решту, я кажу чітко, дивлячись на неї, однак нечутно за піснею «Додай звуку» та галасом натовпу:
— Ти огидне довбане стерво, я хочу заколоти тебе до смерті й погратись у твоїй крові.
Але я посміхаюсь. Не лишивши цій сучці чайових, я знаходжу Прайса, який знову похмуро стоїть біля колій, вчепившись у залізні поручні. Пол Овен, котрий працює з рахунками Фішера і нині вбраний у двобортний шерстяний смокінг на шість ґудзиків, стоїть поряд із Прайсом і волає щось на кшталт: «Провів п’ятсот ітерацій від’ємного дисконтованого потоку коштів на спеціальному комп’ютерному софті, а потім поїхав машиною компанії до стейк-хауса “Сміт і Воленський”».
Я передаю Прайсу склянку, киваю Полу. Прайс нічого не каже, навіть не дякує. Просто тримає горілку, скорботно дивиться на колії, потім косить очима і нахиляється до склянки, а коли починає мигтіти стробоскоп, він випрямляється і щось буркоче собі під ніс.
— Ти під кайфом? — питаю я.
— Як ти? — кричить Овен.
— Я щасливий, — кажу я.
Музика перетворюється на одну довгу, нескінченну пісню, окремі пісні розділяє лише тупий, пульсуючий біт, який витирає з пам’яті всі розмови. Поки я говорю з таким слизьким типом, як Овен, мене це влаштовує. Зараз здається, що в «Залі з канделябрами» більше дівчат, і я намагаюся зустрітись очима з однією з них — модельного типу, великі цицьки. Прайс смикає мене, і я нахиляюсь до нього спитати, чи не дістати нам ще грам.
— Чому ви не в смокінгах? — запитує мене з-за спини Овен.
— Я все кидаю, — кричить Прайс. — Я йду.
— Що кидаєш? — кричу я у відповідь, не розуміючи, що відбувається.
— Це, — волає він. — Я не впевнений, але здається, йдеться про його подвійну «Столичну».
— Не треба, — кажу я йому. — Я доп’ю.
— Слухай, Патріку, — горлає він. — Я йду звідси.
— Куди? — Я направду збентежений. — Мені знайти Рікардо?
— Я йду, — кричить Прайс. — Я… йду… звідси!
Я починаю сміятись, не розумію, про що він.
— Ну, і куди ти збираєшся?
— Подалі! — волає він.
— Дай вгадаю, — кричу я до нього. — Ти банк кидаєш?
— Ні, Бейтмене. Я серйозно, сучий ти сину. Я йду. Зникаю.
— Куди? — Я досі сміюсь, досі кричу і досі не розумію. — У «Морґан Стенлі»? На реабілітацію? Куди?
Він дивиться вбік, не відповідає — просто витріщається на колії, намагаючись знайти місце, де вони закінчуються, зрозуміти, що лежить за темрявою. З ним стає нудно, однак Овен — ще гірше, і я вже випадково зустрівся з ним очима.
— Скажи йому «розслабся, не парся», — кричить Овен.
— Ти досі займаєшся рахунками Фішера? — Що ще йому сказати?
— Що? — перепитує Овен. — Чекай, це не Конрад?
Він показує на якогось хлопця в однобортному шерстяному смокінгу з комірцем-шаликом, бавовняній сорочці з метеликом, все — від «П’єр Карден», він стоїть біля бару з келихом шампанського, просто під канделябром, і вивчає нігті. Овен витягає сигару і питає, чи є в мене запальничка. Мені нудно, тож я, не перепрошуючи, йду до бару спитати підкачану барменку, чи можна дістати в неї сірники. «Зала з канделябрами» наповнена людьми, всі вони виглядають знайомо, і всі схожі між собою. У повітрі важко висить дим від сигар, і музика (знову «Інексез») голосніша, ніж звичайно, але до чого це все? Я випадково торкаюсь чола, палець стає мокрим. Беру в барі сірники. Вертаючись крізь натовп, несподівано наштовхуюсь на Мак-Дермотта та Ван- Паттена, котрі випрошують у мене ще талони на напої. Я віддаю їм свої, знаючи, що вони більше не діють, але ми застрягли серед кімнати, і талони не надто стимулюють їх пхатись до бару.