Патрісія відповідає на третій раз:
— Алло?
— Патрісіє, привіт. Це Пат Бейтмен.
— О, привіт, — каже вона. — Слухай, у мене дзвінок на другій лінії. Можна я передзвоню?
— Ну… — починаю я.
— Це з мого спортзалу, — каже Патрісія. — Вони щось наплутали з рахунком. Зателефоную за мить.
— Так, — кажу я й вішаю слухавку.
Я заходжу до спальні й знімаю сьогоднішнє вбрання: шерстяний костюм в «ялинку» — штани зі складкою від «Джорджо Корреджіарі», бавовняна оксфордська сорочка від «Ральф Лорен», плетена краватка від «Пол Стюарт» та замшеві черевики від «Коул-Гаан». Вдягаю пару боксерок, куплених у «Барніз» за шістдесят доларів, і роблю кілька вправ на розтяжку, тримаючи в руці телефон і чекаючи на дзвінок Патрісії. Після десяти хвилин розтяжки дзвонить телефон, і я відповідаю тільки після шостого дзвінка.
— Привіт, — каже вона, — це Патрісія.
— Почекаєш? У мене ще дзвінок.
— Звісно, — каже вона.
Я дві хвилини чекаю, тоді повертаюсь на лінію.
— Привіт, — кажу я. — Вибач.
— Та нічого.
— Тож вечеря, — кажу я. — Заїдеш до мене близько восьмої?
— Ну, саме про це хотіла поговорити, — повільно говорить Патрісія.
— О ні, — стогну я. — І що таке?
— Ну, справи такі, — починає вона. — У «Радіо Сіті» буде концерт…
— Ні, ні, ні, — твердо кажу їй я. — Ніякої музики.
— Але мій колишній, клавішник Сари Ловренс, він гратиме на розігріві, і… — вона спиняється, наче вже вирішила протестувати проти мого рішення.
— Ні, Патрісія. Ні-ні, — твердо кажу я, думаючи: «Чорт, чому саме ця проблема, чому сьогодні?»
— Патріку, — скиглить вона в телефоні, — там буде так весело!
Тепер я майже впевнений, що шанси на секс із Патрісією сьогодні доволі високі, але тільки якщо ми не підемо на концерт, де її колишній (для Патрісії колишніх не буває) грає на розігріві.
— Я не люблю концерти, — кажу я їй, заходячи на кухню. Відчиняю холодильник і дістаю літрову пляшку «Евіан». — Я не люблю концерти, — повторюю я знову. — Не люблю «живої» музики.
— Але цей концерт не схожий на інші, — затинаючись, додає вона. — У нас будуть хороші місця.
— Слухай, не будемо сперечатись, — кажу я. — Як хочеш піти — то йди.
— Але я думала, ми проведемо вечір разом, — каже Патрісія емоційно. — Думала, ми повечеряємо…
І потім додає, це явно щойно спало їй на думку:
— Побудемо разом. Удвох.
— Знаю, знаю, — кажу я. — Слухай, ми всі маємо робити саме те, чого хочемо. Я хочу, щоб ти робила те, чого хочеш ти.
Патрісія робить паузу, потім намагається зайти з іншого боку.
— У них така чудова музика… Знаю, звучить сентиментально, але вона… шикарна. Гурт — один з найкращих, які можна побачити. Вони веселі і чудові, і музика така гарна, Боже, як я хочу, щоб ти їх побачив! Ми чудово проведемо час, я обіцяю, — палко говорить вона.
— Ні-ні, ти йди, — кажу я. — Добряче розважся.
— Патріку, — каже вона. — У мене два квитки.
— Я не люблю концерти, — кажу я. — Жива музика мене дратує.
— Що ж, — каже Патрісія, і у її голосі справді чути щире розчарування. — Мені бракуватиме тебе там.
— Кажу — йди і розважся. — Я відкручую кришечку з пляшки «Евіан», вимірюючи наступний крок. — Не переживай, тоді я піду в «Дорсію» сам. Усе гаразд.
Дуже довга пауза, яку я перекладаю так: «То побачимо, чи ти хочеш тепер на свій паршивий концерт». Я роблю великий ковток «Евіан», чекаючи від неї, коли ж вона за мною заїде.
— «Дорсія»? — перепитує вона недовірливо. — Ти замовив там столик? Тобто — для нас?
— Так, — відповідаю я. — На восьму тридцять.
— Ну… — Патрісія коротко сміється і говорить, затинаючись: — Це… тобто я хотіла сказати, що я їх уже бачила, просто хотіла, щоб їх побачив ти.
— Слухай, я тебе не розумію, — кажу я. — Якщо ти не підеш, я подзвоню комусь іншому. У тебе є номер Емілі Гамільтон?
— Ні, Патріку, не треба… поспішати, — знервовано хихотить вона. — Вони справді гратимуть ще два дні, я можу сходити на них завтра. Заспокойся, добре?
— Так, — кажу я. — Я спокійний.
— То коли до тебе заїхати? — запитує Ресторанна Шльондра.
— Я сказав — о восьмій, — кажу я з огидою.
— Чудово, — каже вона і додає спокусливим шепотом: — Побачимось о восьмій.