Круті хлопці перезирнулися.
— Стольник давай, — сказав один.
Вони так і стояли за два кроки від нього. Напевно, якась інтуїція стримувала цих молодиків від подальшого роздування скандалу.
Продовжуючи тримати праву руку в кишені, чоловік простягнув їм гроші лівою. Той, що стояв ближче, хапнув їх, а другий промовив:
— Значить так, мужик, ми тебе намалювали. Поняв? Не попадайся більше.
Обидва розвернулися і, сівши в машину, рвонули з місця.
Дівчина стояла на тому самому місці і не знала, що робити далі. Усі емоції від пережитого були написані на її обличчі. Погляд блукав, а пухнасті вії все частіше кліпали. Здавалося, вона от-от розплачеться.
Чоловік у плащі підійшов до валізи і, піднявши її за ручку, підвіз до неї. Перше, що кинулося їй у вічі, — його серйозний погляд, густі брови і худорляве обличчя.
— Ну ось, все обійшлося, — сказав він. — Якщо нам по дорозі, то я трохи вас проведу.
— Дякую, — коротко сказала вона, опускаючи очі долу і беручись за ручку валізи.
— Я допоможу вам, — сказав незнайомець і рушив уперед.
Відпустивши ручку, вона мовчки пішла поруч.
— Це що, місцевий рекет? — запитав незнайомець.
У нього виявилася цікава манера говорити, вимовляючи кожне слово наче окремо.
— А ви хто? — відповіла вона запитанням на запитання.
— Я? Та я, чесно кажучи, просто стороння особа. А ви що, мене не пам’ятаєте?
Вона мовчки похитала головою.
— А кому ви годину тому тлумачили, що труси — це не куфайка?
На її обличчі з’явився вираз здивування. Вона виявилася якоюсь напрочуд сором’язливою і неконтактною особою: йшла поруч і мовчала.
— Ти що, живеш з цього? — запитав незнайомець.
— Так.
— Треба розуміти, вони тебе звідти вигнали.
Вона кивнула.
— І що тепер робитимеш?
— Піду на інший ринок, — відповіла вона.
— У вас тут що, є ще ринки?
— Є ще два, правда, до них далеко добиратися. А ви що, не звідси?
— На щастя, ні, — сказав незнайомець. — Це не місто, а діра. Швидше б звідси забратися…
— А що ви тут робите?
— Як вам сказати? Загалом, пишу. Пишу книгу. Події відбуваються у місті на кшталт вашого. Ось я і приїхав, щоб краще виходило.
— І що, виходить? — запитала вона.
— Та нічого не виходить. У готелі постійно гамір, побутові проблеми докучають, словом, зосередитись не вдається. Ось так. А тебе як звати?
— Наталя. А вас?
— Мене — Борис, — сказав незнайомець.
— А по батькові?
— Ну, я ще не такий старий, щоб ще й по батькові… Мені лише тридцять два… А тобі?
— Двадцять один.
— Ого… А на вигляд дитина…
Його здивування звучало природно, і вона знову почервоніла.
— Вибач, звичайно, — сказав незнайомець, — я можу часом бовкнути щось таке. Слухай, Наталю, а давай я запропоную тобі роботу? Мені потрібен свого роду прес-секретар, якщо можна так сказати. Га? Ну, не на постійно, звичайно, а поки я тут. Тобі зараз немає що робити. Ти взагалі десь вчишся, ні?
Вона похитала головою.
— Ну то давай! Скільки ти на трусах заробиш? Я тобі дам нормальну зарплатню. Приходиш до мене зранку і цілий день — принеси-подай. Збігати в магазин, прибрати, відправити пошту, щось з’ясувати… Замучила ця рутина, немає коли працювати. З місяць перепочинеш від комерції, заодно місцевий рекет про тебе забуде.
Він таки розговорив її. Наталя не знала свого батька, а після смерті матері, яка хворіла на серце, єдиним близьким її родичем залишився дядько, та й він помер кілька днів тому. Власне, новий знайомий це знав, як і її адресу.
— Боже, жахливе місто, — промовив він, похитавши головою. — Ну то… Слухай, Наталю… То давай ми взагалі укладемо взаємовигідну угоду. Бери мене на квартиру. А щодо прес-секретаря також усе залишається в силі. Я серйозно! Мені буде набагато зручніше. Готель уже остогид! Сподіваюся, в тебе дві кімнати?
Дівчина невпевнено кивнула.
— Прекрасно! Я цілий день працюватиму, мене не займати. Приготуєш поїсти. Та мені тебе сам Бог послав. Ну то як?
Вона виглядала зовсім спантеличеною і не знала, що відповісти. Наче сніг на голову… Вона не схильна була думати, що хтось може робити для неї добро так просто, з доброго дива. І все-таки цей чоловік мимоволі викликав у неї симпатію як зовнішністю, так і манерами. Все-таки він врятував її…
— А…
— Справді! — перебив її він. — Стосовно такого всякого можеш не переживати — повір, ти не на мій смак. Та й зараз мені взагалі не до жінок. Алкоголю не вживаю, не палю, словом, побачиш — зі мною ніяких проблем. То як?