Судмедексперт Георгій Зав’ялов знизав плечима і промовив:
— Можливо.
На ньому і зупинився тепер запитливий погляд слідчого.
— Ну, що я можу додати? — замислився той. — Результати розтину в протоколі. Усе прочитаєте. На словах хотів би зауважити, що смерть настала не одразу, точніше, не миттєво. Діаметр ураженої кровоносної судини, кількість крові в черевній порожнині, характер патологічних змін в інших органах дозволяють із упевненістю судити про те, що потерпілий залишався жити після пострілу близько десяти — п’ятнадцяти… ну, скажімо так, до двадцяти хвилин. Інакше кажучи, протягом цього відрізку часу наростала крововтрата, яка і призвела до смерті. Ніяких слідів боротьби на трупі не виявлено. Ніяких інших ушкоджень, окрім дірки в животі і надламаної та надірваної нігтьової пластинки третього пальця правої кисті. Надрив свіжий, очевидно, потерпілий відривав плінтус від підлоги пальцями. Там же не було інструментів?
— Не було, — підтвердив капітан Можейко.
— А на плінтусі — слідів гострих предметів, — додав головний експерт Приходько.
Зав’ялов обвів поглядом присутніх і продовжив:
— Ну, хворів там він на ішемічну хворобу серця, атеросклероз, хронічний бронхіт і все таке… Гадаю, це не суттєво. На момент смерті алкоголю в крові загиблого не виявлено.
— Що зі свідками? — Кобища запитливо глянув на капітана.
— Практично нічого нового, — зітхнув Можейко. — Фоторобот хлопця, який товк у двері загиблого чотири дні тому, склали. Наскільки схожий… — він знизав плечима, — з нею важко говорити. Ну, каже, що схожий. Поки що ніхто не впізнав.
— Усім сусідам, родичам, співробітникам колишнім… — давав настанови Кобища.
— Зрозуміло, Івановичу. Сьогодні буде зроблено.
Найцікавіше почалося по обіді. Акурат о другій в управлінні з’явився капітан Можейко, який з наскоку виклав ряд досить дивних фактів. Загиблий громадянин Ромазан ніколи не грав на своєму фортепіано з однієї простої причини — він цього не вмів. Він, як виявилося, не вмів грати на жодному інструменті, взагалі не мав ніякої музичної освіти. Це стало відомо зі свідчень нечисленних родичів, що мешкали в місті. Рідна тітка Ромазана, яка, незважаючи на свої сімдесят із гаком, була при здоровому глузді, показала, що загиблий ні в дитинстві, ні в більш пізній період свого життя не цікавився музикою і не виявляв потягу до навчання. І вона, й інші родичі стверджували, що бували в загиблого надзвичайно рідко і завжди пам’ятали старе фортепіано, що стояло в кутку його кімнати.
Кобища слухав зацікавлено і не перебивав.
Встановивши факт «немузичності" загиблого, капітан привіз до квартири настройщика з місцевої консерваторії як експерта. Той безапеляційно заявив, що інструмент — мало не антикварна річ і коштує нині шалені гроші. Майстер зауважив, що інструмент зовсім розстроєний і грати на ньому практично неможливо.
Можейко переможно глянув на шефа, і той відразу зрозумів, що капітан кудись хилить. Він бачив, що колегу буквально розпирає від гордощів за розкопані факти, і з нетерпінням чекав найголовнішого.
— Так от, Івановичу, після того, як цей спец з консерваторії завалив тій шарманці таку круту ціну, я здивувався. До дідька, питається, мужикові, який у нотах ні бельмеса, в хаті такий інструмент? Музей. Антикваріат. Є такі схиблені. Хоча житло його, погодьтеся, на музей не зовсім схоже. І все ж таки… Бачили, там на одній стіні картина якась висіла, на полиці ваза така цікава, ще якась фігня…
Кобища кивнув, мовляв, продовжуй…
— Ваза та, як виявилося, також антикваріат і також коштує чимало. Одним словом, я позгрібав усе підозріле і відправив на експертизу. Попередні дані позитивні. Акт оформляється. Ага, картина! Єдина у цілому помешканні картина — це оригінал! Господи… як же ж його… Ну, російський відомий художник, ще до революції… Ну, дідько з ним, в акті все прочитаєте. Так от, Івановичу, до чого я це все… Ви подумайте, якщо дві з половиною тисячі по підлозі розкидані, якщо справжній Шишкін і «Петроф» у квартирі залишалися, то що?
— Ну, «Петроф», припустимо, жодний грабіжник не виніс би при всьому бажанні… — похмуро зауважив Кобища. — То що ж?