І він важко закашлявся.
Потім підвівся, пройшов. уздовж черги і повернувся з чотирма товаришами. Вони розібрали листівки з кошика Нонга і зникли в темряві.
— За ніч листівки опиняться в усіх кутках Прийорка і Батавії, — сказав робітник і, ніби стомлений від праці, сів на своє місце.
— Скільки ти заробиш завтра? — спитав Нонг.
— Якщо дістану роботу, то з півгульдена зароблю.
Нонг і сам стояв би в черзі, щоб одержати роботу, але в такий напружений час він не міг про це думати, тим паче що був «багатий». Разом з тим йому хотілося допомогти цьому хворому чоловікові.
— Слухай, — сказав він, — дай мені в себе притулок, і я заплачу тобі півгульдена за день. І мені добре буде, і ти відпочинеш.
Робітник здивовано глянув на такого несподіваного добродія.
— Ось ти який пан! — промовив він, пильно оглядаючи Нонга. — Але ж я не можу дати тобі доброго притулку та й не розумію такої благонадійності. Невже ж у тебе багато грошей?
Тоді Нонг докладно розповів про себе, про батька, про те, як випадково заробив чимало грошей, пояснив, чому тепер не хоче ставати на роботу і що він буде дуже радий, коли його випадкові легкі гроші трохи допоможуть хворому товаришеві.
Щира розповідь Нонга розчулила хворого.
— Ти добрий хлопець, — сказав він. — Ходімо!
Дан, так звали цього робітника, жив на відшибі, приблизно посередині між Прийорком і Батавією. Довго йшли вони темними провулками. Подекуди блимав вогонь і з відчинених дверей долинали п'яні крики, співи, дика музика, жіночий сміх. Там гуляли ті, що вже втратили людське обличчя.
В нездоровому болотистому місці, де, не можна було споруджувати міських будинків, тулилися бідняцькі халупи сільського типу. Болото, сморід і буйна рослинність ховали їх від людського ока..
У халупі Дана жили його дружина і троє дітей від двох до восьми років.
— Коли нема дощу, я сплю тут, під стріхою, — сказав Дан, показуючи куток, над яким стриміла невелика повітка.
— От і добре! — весело сказав Нонг. — Я такий самісінький пан, як і ти.
— Але ж ти платиш за це великі гроші.
— Я плачу Не за це, а за те, щоб нам разом прожити якийсь час і мати можливість цікавитись важливішими для нас усіх справами. Мені ж краще пожити серед своїх, ніж блукати одному в незнайомому місті.
IX. ПОВСТАННЯ У БАТАВІЇ
В приміщенні пошти. — Біля тюрми. — Марні зусилля. — За містом. — Пригоди партизанського загону. — В ущелині.
Ніч на 13 листопада 1926 року.
Чудова південна ніч, коли дихається так легко і вільно, коли можна відпочити від денної спеки.
І ті, хто може, користуються нею в садах, кафе, ресторанах. Світло, ніби заграва, палає над центром міста. Мелодійна музика лине звідти в темні, брудні квартали, де спить підневільний народ.
Нарешті, минають і ці години. Роз'їжджається весела публіка, гаснуть вогні, зачиняються нічні установи.
Батавія спить. Лише подекуди бовваніють постаті поліцейських.
Але ось на одній з темних вулиць мелькнула тінь. Ось виринула постать із сусідньої вулиці. А там ще і ще…
Мелькнуть — і вникнуть, щоб з'явитися в іншому місці.
Коли б простежити уважніше, то можна було б помітити, що прямують вони в двох напрямках: до центра міста і до брами з головою Пітера Ельбервельда.
Ось на розі двох вулиць причепився до трьох чоловіків поліцейський. Але суперечка була недовгою: через хвилину труп поліцейського лежав за сусідньою брамою, а навколо було так само тихо, як і раніше.
Поліцейський біля пошти помітив, що в сусідній сад крадучись проскочило кілька чоловік. Він хотів поцікавитись ними, але у вухах задзвеніло, і він втратив свідомість. Опам'ятатися йому вже ніколи не довелося.
У приміщенні пошти, телеграфу і телефону тиша. Цокають апарати. Ледве ворушаться сонні чергові. Задзвонив телефон.
— Центральна, — відповідає телефоністка-метиска і чує схвильований голос:
— З'єднайте швидше з генерал-губернатором. Говорять з тюрми.
Але з'єднати вона не встигла. Раптом почувся шум, гуркіт, розчинилися двері.
— Не рухатись! — загримів гучний голос.
Приміщення зараз же наповнилося озброєними людьми.