Яванці не погодились чекати, і почалась нова війна, війна з Англією. Англійці виставили проти Яви переважно індійські війська, а озброєння було американське. Яванський уряд звернувся до президента Трумена з протестом проти використання американської зброї в пригноблювальній війні. Тоді Трумен наказав зняти з американського озброєння всі американські написи та знаки. Таким чином зброя стала вже не американською. В деяких випадках проти яванців використовують японські війська, що капітулювали. Починають уже прибувати і голландські частини. Майже беззбройним яванцям доводиться воювати з важкими гарматами, мінометами, танками, літаками. В газетах повідомлялося, що одна англійська військова частина «з успіхом» відбила атаку, в яку пішли яванці з крисами в руках. Може, серед них був Салул, Пуан чи ще хтось із наших знайомих? Може, у бадувіській горі збереглися ще рештки зброї?..
Цього ми не знаємо. Знаємо тільки, що боротьба триває…
1946.
Минуло ще чотири роки. Індонезійське питання виросло у велику міжнародну проблему і розглядалося в Організації Об'єднаних Націй близько сотні разів. Адже йшлося про величезні (2 мільйони квадратних кілометрів) і надзвичайно багаті острови з 70-мільйонним населенням.
Що ж відбулося на Яві за ці чотири роки?
Англійські війська, зробивши свою ганебну оправу і давши можливість голландським військам прибути в Індонезію, залишили Яву. Яванському народові знову довелося мати справу з своїми колишніми господарями, яких тепер підтримували і англійці і, звісно, американці. Боротьба тривала.
Визвольні війська яванського народу зайняли територію 605 тисяч квадратних кілометрів з 57 мільйонами населення і далі просунутись не могли. Невистачало сили і в голландців. Тоді вони запропонували свій план замирення. Голландці погоджувались визнати Індонезійську республіку тільки при умові, що вона увійде до складу майбутніх незалежних Сполучених Штатів Індонезії. А проект цих Сполучених Штатів був такий: вся Індонезія поділяється на безліч окремих «республік», на чолі яких голландці ставлять тих самих сусухунанів, султанів і регентів, яких ми бачили в цій книжці. Всі ці «республіки» об'єднуються в «Незалежні Сполучені Штати Індонезії» і… підкоряються тій самій Голландії!
Індонезійський уряд змушений був прийняти ці умови і підписати в 1947 році так звану Лінгоджатську угоду.
А через два місяці після цього Голландія пред'явила ультиматум з вимогою ліквідувати щойно створену Індонезійську республіку. Ультиматум енергійно підтримували Сполучені Штати Америки та Англія. Але народ Індонезії не бажав коритися. Почалися масові протести, індонезійський парламент відхилив ультиматум, скинув кабінет Шарира і поставив прем'єр-міністром одного з лідерів руху опору комуніста Аміра Шарифуддіна.
Тимчасом Голландія довела кількість свого війська в Індонезії до 120 тисяч чоловік; озброєння було американське і англійське. 20 липня 1947 року голландська армія почала наступ і за півтора місяця захопила дві третини Яви, острів Мадуру, значну частину Суматри. Одночасно голландці почали створювати дрібні «незалежні республіки» для майбутніх Сполучених Штатів Індонезії.
Вся ця агресія відбувалась на очах Організації Об'єднаних Націй, членом якої є Голландія. Протести Шарифуддіна, підтримані Радянським Союзом і країнами народної демократії, розглядалися в Раді Безпеки десятки разів, але наслідків не дали. Голландію підтримували США, Англія та послушна їм більшість. Замість того щоб стримати агресора, США нав'язали Індонезії так звану «комісію добрих послуг» на чолі з американським представником. Комісія всілякими способами почала подавати добрі послуги Голландії.
Однією з цих послуг була так звана Ренвільська угода, підписана 17 січня 1948 року на американському військовому кораблі «Ренвіль». Згідно з цією угодою голландці лишилися на підступно захоплених ними територіях; крім того, до них відійшли й такі райони, де голландських військ раніше не було. Через два тижні Шарифуддін змушений був піти у відставку, а замість нього став прем'єр-міністром Хатта.