Майна в мене не так уже й багато, тому я дорожу кожною річчю, якою володію. Тим більше, якщо це вазонок — живе створіння все-таки. Якби це був, скажімо, дідовий годинник, що стоїть у мене на столі, я б не так жалкував. Але де ви бачили, щоб хтось виставляв годинник на підвіконня? От і я про те ж. А знайомий ботанік навряд чи ще колись приїде — він живе в цілком іншій частині світу, та й подорожі до Малої Азії, мабуть, занедбав. Я чув, тепер він майже безвилазно сидить у карпатських горах. Для мене це дивно — уявлення не маю, чим там можна займатись. Я не люблю гір. Щоправда, ніколи там не був, але однаково — що можна там цікавого побачити? Й Alcea rosea L. var. nigra Cav. там не росте. Я намагався розповісти про це сусідці з п'ятого поверху, але вона вибачилась і зачинилася в своєму помешканні. Не інакше, як наслідок шоку. Жінки, вони вразливі. Тим більше жінка такого класу, як ця.
Ще кілька днів подію жваво обговорювали в коридорах і ліфтах, а потім усе вляглося. Чужа смерть якось не дуже вражає. От візьмімо цього… як його… Спінозу, чи як там… Випив, кажуть, цикуту. І що? Тепер це просто історичний факт. А людина ж, мабуть, мучилася, і різь у животі страшенна від цикути, напевно. Ви тільки уявіть, що цю гидоту випив хтось із ваших близьких! Або, не дай Боже, ви самі перехилили келиха з отрутою. Це ж трагедія, справжня трагедія, кажу вам. А двійко мертвих японців (чи не-японців, байдуже) в мікроавтобусі з піццою — так собі, кримінальна хроніка, не більше. Як оті заголовки в «Експресі»: «Тато маму зарубав, на городі закопав», «Відрізав дружині голову й пішов із нею на дискотеку» (з ким, до речі, — з головою чи з дружиною?), «Бабця вчаділа разом із внуками» і те де. Ну, не торкає воно якось, навіть коли намагаєшся уявити собі усі ті жахіття детально. Не торкає. А от загибель простого вазонка, коли він твій — це справа куди серйозніша. Тим більше, якщо це єдине живе створіння, з яким можеш жити. Я намагався пояснити це сусідам, коли ще тривали оті пересуди в коридорах і в ліфтах, але вони лише дивилися на мене дурними поглядами і поспішали до своїх закапелків. Людям нашого часу бракує філософського підходу до життя — усе вони сприймають спрощено і прагматично, не відчуваючи всієї складності світобудови. Ну ні — то й ні. Я не збираюся комусь нав'язуватися. Мені вистачає мовчазного розуміння Alcea rosea L. var. nigra Cav. або приязної посмішки сусідки з п'ятого поверху.
До речі, після того випадку я ще ні разу не зустрічав її, і навіть було подумав, що вона кудись виїхала (було б шкода), аж поки одного ранку мене не розбудив стукіт молотка. Прислухався — стукали нагорі. Я зрадів. Отже, сусідка не виїхала, а навіть почала робити ремонт, що виразно свідчить про її душевне здоров'я. Дякувати Богу, шок минувся.
Стукіт тривав, поки я мився, снідав, і супроводжував мене, коли я виходив на роботу.
Весь день я чувся підбадьорений, а навіть трохи збуджений.
Мушу признатися, ця жінка, що мешкала наді мною, інспірувала мене. В години бездіяльності й скорботи я прислухався до її кроків, уявляв, як вона проходжається кімнатами, прибирає чи дивиться телевізор (усі звуки долинали до мене майже неспотвореними, і я добре уявляв, чим вона займається), мені подобалося думати, що я знаю майже все про її приватне, приховане від чужого ока життя, зовсім не знаючи її самої. В мене навіть визрів план (я бачив подібне в одному фільмі) намалювати собі на стелі обриси всіх її меблів (не важко було вирахувати розташування) і позначати різними кольорами маршрути її переходів — так за якийсь час утворилися б мапи чужого життя, що протікало всього якихось два метри наді мною. Пізніше я відмовився від цього плану — набагато складніше й вишуканіше було накреслювати все це подумки, запам'ятовувати, тримати в уяві.
Іноді вона грала на фортепіано — грала дуже гарно, але завжди самі сумні мелодії, навіть коли тональність була мажорною, виходило якось майже траурно, так, ніби це були самі Gimnopédie.
Втім, грала вона рідко. А от працювати молотком почала регулярно — назавтра мене знову розбудив стукіт.
І наступного ранку теж. Оскільки це було щось цілком нове в житті моєї сусідки з п'ятого поверху, я мусив якось ідентифікувати, що саме відбувається. Спробував згадати, які роботи проводяться за допомогою молотка, і уявити, що ж можна так довго клепати. Допасування дощечок паркету? Вирівнювання плитки? Заміна плінтусів? Ну бо ж не картинки прибивала вона цілий тиждень.
У суботу я прокинувся, як звикло, від глухого гупання в стелю. Цілком спокійно помився й поснідав під ці звуки, а що до праці не треба було йти, то взявся за писання давно відкладених листів. Однак робота не йшла. Стук молотка нав'язував свій ритм, і я збивався на якісь неприродні словосполучення, створював абзаци в невластивих місцях, а про пунктуацію вже годі й говорити — крапки і коми немов би хтось надиктовував згори. Таки докладно — згори. З п'ятого поверху.