Шпиталь-transporter
— Це він, це він, — зацвенькала мала блондинка з немитою головою.
— Хто? Хто?
— Іржон.
— Де?
Ну власне: «де?» — this is the question[2].
Шпиталь переміщався в просторі свавільно, хоч і вибірково.
Не те, щоб я усвідомив це з якогось приводу, ні — усвідомлення шпитальних міграцій утвердилося поступово, непомітно для мене самого, та ось якогось дня я прокинувся вже остаточно впевнений: «Шпиталь пересувається. У просторі. Свавільно, хоч і вибірково».
Попри те, що він завжди ховався десь у глибині невеличкого парку, загальна топографія зазнавала невпинних змін. Спочатку це були малопомітні трансформації місцевого ландшафту — немовби той самий Львів, а в той же час якось хитро видозмінений: то вулиця проляже під іншим кутом, то кущ візьметься звідкілясь посеред стежки, а то білборди засяють таким кислотним неоном, якого споконвіку не було в Галичині.
Мушу відразу зазначити, що попри суворий лікарняний режим, подвійні ґрати і обмежену свободу пересування (дозволялося лише проходжатися коротким коридором поміж двома парами зачинених дверей), якимось робом двічі на добу можна було потрапити до міста, й вимагалося лише повернення о певній порі. Чи не о певній. І не о порі. Просто повернення. Як терапевтичний принцип, скажімо…
Так от: шпитальні міграції напочатку мали суто місцевий характер. (Хоча тепер я вже й у цьому не впевнений: цісарсько-королівська сецесія однаковісінька від Дону до Сяну, тож легко помилитися). Принаймні я жодного разу не почувся іноземцем, — так… безболісне пристосування до місцевих звичаїв і говірки, етнографічний тренінг, не більше, — аж поки маєстат наш не опинився на узбережжі хрестоносців, і був то, — щоб не помилитися, — Зондерборґ. Достатньо було вийти з темряви провулків, як потраплялося на бульвар, що вів просто до відкритого моря. І вже відпочатку було видно щогли (чомусь самі щогли — жодної труби чи радіолокатора), скручені вітрила, фани й фрагменти водяної гладі.
Праворуч хідника тягнувся ряд малоцікавих установ: аптека (така ж, як і у Львові), зал гральних автоматів (такий же, як і у Львові), фіктивне інтернет-кафе (таке ж, як і у Львові), нон-стоп (від львівського відрізнявся лише сталим асортиментом frutti di mare[3]), букмекерська контора (як і у Львові, завжди зачинена), авіакаси, нотаріус, кілька засцяних під'їздів, нічний кінотеатр (той же репертуар), фітнес-клуб із невеликим ескалатором на вході (sic!), китайський ресторан і лютеранська каплиця на розі. Інакшою була лишень архітектура: до кожних дверей вели вигадливо оздоблені сходи — з балюстрадками, поруччями, загорожами, усе це витесане з каменю, прикрашене безліччю міфологічних і не дуже потвор, головами, крилами, ліанами, ромашками та іншими прибамбасами. Хрестоносці, одним словом, зі своїми пацаками.
Ліворуч дзеркалилася затока.
Зондерборґ виявився переповненим нашими заробітчанами. Вони вже доробилися сяких-таких статків (чистка риби, прибирання сухогрузів, годівля чайок, те, се) і могли собі дозволити невимушений вечірній шпацер. Від аборигенів їх вирізняли лише фальшиві ролекси на зап'ястях, голосна російська і вперте ігнорування червоного на перехрестях. Місцева поліція змирилася з цим неуникним злом, а що автомобільний рух у містечку перебував у стані зародковому, випадків майже не було. Трапилося, щоправда, минулого року пригода, коли Женя Колбасін із Вінниці, намішавши ред лейбл і геннессі із контрабандним драпом, упав просто під колеса фольксваґена-боро. Панночка за кермом зомліла, спрацювали подушки безпеки, їй, бідоласі, й дихнути було нічим, пояс заклинило, ніяк не вдавалося видобути її на свіже повітря, молоденький поліцай нервував і все дзвонив до відділку по допомогу, «швидка» примчала, та не знайшовши для себе роботи, погнала далі, панночка все не приходила до тями, група захвату все не їхала, довкола зібралися роззяви й давали поради безсумнівно корисні, але в силу мовного бар'єру незрозумілі, поліціянт пітнів, смикав непритомну панночку за руку й повторював про себе: русіш швайне, русіш шайсе, але не мав при цьому рації, оскільки абсолютна більшість його тимчасових консультантів належала до цілком іншого народу, навіть Женя Колбасін, про якого всі забули і який мирно спав під правим переднім колесом, навіть Женя Колбасін, і той був онуком поліського партизана, а дідо молоденького поліціянта, до речі, свого часу охороняв секретну ставку фюрера під Вінницею, тож вони цілком могли зустрітися, ці діди, але добре, що не зустрілися, бо тоді, мабуть, повбивали б одне одного, і не було б тепер кому рятувати зомлілу панночку, і ніхто не спав би під колесом, русіш швайне, русіш шайсе, рашн starched[4], ох уже ці геополітичні стереотипи! Хоча, мабуть, децл провини лежав і на самих емігрантах, які ніяк не декларували своєї національної приналежності, не тицяли аборигенів у мапи, вигукуючи «юкрнейн!», «юкрейн!», не вбирали жовто-блакитного, і жоден із них у момент внутрішнього протесту проти знахабнілих роботодавців не сотворив мануального тризуба. Ну, але це так, між іншим. Загалом же атмосфера в Зондерборґу була мирною, дарма що частина населення ігнорувала на перехрестях червоне, все ж таки це краще, ніж турки з їхніми фундаменталізмом, кальянами й зневагою до традиційних свинячих кнедликів.