…були саморобними. Шахівниця, — простий фанерний ящик, зроблений ретельно, але трохи грубувато, — давно потемніла, тож чорні і білі поля мало чим різнилися; від неодноразово накладеного і так само неодноразово стертого лаку утворилися на тих полях розмаїті плями і лінії, цілі картини і мало не ландшафти, що нагадували таємничі мапи і, певно, свідчили про приховану статистику виграшних ходів. Зрозуміло, фігурки виявилися найрізноманітнішими, належали різним комплектам і побували в різних руках. Траплялися тут дивні звірята — напівконі, напівслони, нізащо не здогадався б, яку функцію вони виконували в грі насправді, бачив ти і традиційні кінські голови, та не могли вони аж ніяк належати шаховій кавалерії, бо не мали підставки і не могли тому стояти, а закінчувалися вони знизу чотирма прямими ріжками, що їх використовують вишивальниці при виготовленні нитяних квітів. За одного з офіцерів правив звичайний олов'яний солдатик у формі червоноармійця зразка сорокових років, а за іншого — фігурка китайського законника з сімома вміщеними одна в одну кульками; біля нього замість тури мала стояти кругла керамічна шашка, а з протилежного боку — гральний кубик, вирізаний з чорної кістки, в котрого чомусь на всіх гранях було по шість…
Розповідь старої точилася справно, наче історична радіоновела, — дати, топоніми, синоніми, омоніми, — однак усе було так нудно й нецікаво… не допомагали ані технічні — воістину надлишкові — деталі; ані зеленкаві томи історії УРСР у неї за спиною; ані власноруч спечене французьке печиво, яке вона перед тим, як розгризти, вмачала у бліде какао; ані те, що її кулінарні книжки були радше не збором рецептів (в народі говорили, що за ними неможливо нічого путнього приготувати), а зразком блискучої, замалим не постмодерної белетристики; ані навіть її лексика, почерпнута не стільки з власного вербального досвіду, скільки з жіночого журналу «Нова хата» зразка 1928 року. Все це виглядало надто демонстративно і манірно, а турок-автомат у викладі старої чомусь нагадував козака Мамая, чий тьмяний портрет висів у тому куті, де в порядної галичанки повинні були б гойдатися задзьобані шибеники українських класиків.
Можливо, саме лексика знеохотила мене до сенсаційної по суті доповіді. Далебі бракувало мені посполитих псевдосполучників, причому не місцевих, вже хрестоматійних — «той-во-во», «прошу пана», «хтілис'те» etc, — а контемпорарних, — усіх цих «тіпа», «це саме», «прікольно», «тоїсть», «сáме цікаво». A propos сáме цікаво те, шо турок-шахматист із Кемпеленом перебодяжили цілу Європу — Германію там, Лондон-Варшаву-Париж і даже Росію. А тіпа десь так в році 1809, кажись у Шенбрунні, в свому штабі, з автоматом сів за шахи, — приколись, — Наполеон. Ну і за пару мінут він поняв, шо програє, і спецом зробив неправильний хід. Турок поправив, переставив фігуру і, карочє, пішов конем. Чувак йому знов обманку підсунув. Турок поняв, вторяком виправив помилку. Но коли імператор третій раз похєрив правила, турок обламався, скинув нафік всі фігури з доски і завис. Наполеон прикайфував від того, що вдалося так напрягти робота, шо той аж вкурвився. Ну і, це сáме, вони потім добили партію, але турок, понятне діло, виграв, бо всередині тоді сидів Альґаєр — офіґенний шахматист.
За сємдесят років публічних геймів в апараті перековбасилася купа кльових шахматистів — тоїсть так вони зривали більше бабла, ніж якби грали самі. А бабок зірвано було нємєряно, бо із трьохсот партій турок завалив лише шість, прикідуєш?
Але кожній халяві приходить кінець. Турок міняв кришу за кришею, аж покá в 1836 році якийсь гоп не відпердолив його в Штати — думав кинути місцевих лохів — но влетів: турка розшифрували. І знаєш хто? Сам Едґар По. Він засвітив у пресі тєлєгу під назвою «Malzels Chess-Player», після чого мєнти просто на турнірі загребли турка разом із живим ґеймером.
Така бодяга. Але знаєш, у чому сам прикол? По врубався в тему апарата, коли на нього біляк напав. Його висадило на ізмєну, тіпа він сам сидить у тому столі і не може в'їхати, як ходить ферзь і як два слони можуть стояти на одному полі, а піхота тим часом чорно квасить і звалює, ну тіпа, дезертирство поголовне, коні ржуть — сушняк конкретний, бо шахматна доска — це тіпа пустиня там, а тури, це сáме, — тіпа вишки дозорні і там уже канібалізм починається з голодухи… Карочє, По програє по всім понятіям і влітає на охірєнну суму, ну і всяка така маєта, приколись. Карочє, коли його попустило, він з бодуна ту тєлєгу пихнув у пресу, й апарат накрився. Там потім ЦРУ вмішалося, бо ґеймер був тіпа руський развєдчик, гопа нашого, понятно, — на зону, шахматиста — в дурку спеціальну, там уже фіґ розбереш, а турка поставили у Філадельфійському музеї, і це сáме, считається, прикінь, шо коли в 1854 році музей згорів нафік, то згорів і апарат, але він ні фіґа не згорів, бо пожар був спецом підстроєний, шоб турка спиздити, а хто його спиздив, так ніхто й не знає точно, тільки різними путями він потім попав… ну, не важно, повернімося, Пане Окрю, до нашої генеальогії.