Шкода й говорити, що фінальна сиґарета, наприклад, відігравала попри свою позірну реквізитну обмеженість, найрізноманітніші функції:
— я пропалював нею фіранки й надувні кульки, застосовував у виготовленні домашнього бульбулятора, пускав дим кільцями і давав прикурювати пахітоску перебраній на Марлен Дітріх сестрі-повії;
— одного разу мені довелося підпалити нею петарду з першої дії, іншого — струшувати попіл у спеціальну мисочку для гадання;
— котрогось дня я мусив, не випускаючи її з рота, немов якийсь босяк, читати довжелезний монолог, аж поки сиґарета не догоріла до фільтра, і так, з приклееним до нижньої губи бичком, я відтворював якісь нордичні пристрасті;
— кілька тижнів поспіль я удобрював попелом ґрунт вазонка, в якому жила Alcea rosea L. var. nigra Cav., удобрював, аж поки не виросло ціле деревце і не розпустилися темно-червоні, майже чорні квіти;
— під час безсонної ночі присипляв сигаретним димом нічного метелика, що збився з курсу і спокусився на світло гірлянд;
— я випускав пасма сивого чаду в промені діапроектора під час демонстрації слайдів із життя арктичних вовків — безбарвні простори тундри немовби оживали, і заметіль курилася поміж кучугур;
— залишав докурити чи то братові по зброї, чи ворогові номер один, демонструючи щедрість воєнної дружби та мирної ненависті;
— пускав по колу, наражаючись на небезпеку найневинніших захворювань слизової;
— розкришував, висипаючи тютюн в ароматичні суміші різнотрав'я, перемішував, міксував, накурював самодіяльних вакханок;
— вчився розрубувати навпіл саперною лопаткою (лопатка, до речі, швидко стала практично невід'ємним атрибутом більшості забав);
— якось мені навіть довелося гасити недопалки об шкіру одного з братів, який із праскою на животі та паяльником у дупі відбував посвячення в одну з найвищих каст, т.зв. «тєрпіл»;
— а в самому фіналі ця сиґарета, зрозуміло, мусила відіграти і ключову нарешті роль, бо саме нею мені належалося підпалити Монастир Ідіотів перед відходом у світ.
Мушу визнати, що майже до самого кінця я не усвідомлював мети мого чернечого буття. Той безлік дрібних речей, яких мені випало несамохіть навчитися, в раціональному світобаченні не знаходив жодного, ані практичного, ані містичного застосування. Я просто покладався на незбагненність ідіотського промислу. А той і справді виявився незбагненним.
До того ж, признаюся відверто, ситуація нещадного детермінізму при позірній свободі вибору не лише завжди була для мене привабливою (кажеш: «Від мене нічого не залежить, хвала Господу», — і пензлюєш по трупах), але й якнайповніше нагадувала інший Промисел, не скажу Чий.
Отож з огляду на все сказане, не варто дивуватися, що, навіть підпаливши сигаретою монастир і спостерігаючи, як стоїчно, без звуку згорають у його вогні брати і сестри, я ще зовсім не орієнтувався в суті своєї місії (хоча те, що мене готували тут до місії, і то до місії особливої, не викликало навіть секундного сумніву).
І аж у найостаннішу мить, коли вже готовий був завалитися дах «річкового вокзалу», а стовпи ліхтарів палали, наче факели, із самого серця полум'я вилетіла і впала мені до ніг невелика книжечка. «Інструкція Повернення» — було написано на обгорілій обкладинці.
Подивувавшись мужності й дисциплінованості того з монахів, хто в останню і не найприємнішу мить свого життя зумів все ж виконати передсмертний обов'язок, я зрозумів, що тут мені робити більше нічого і побрів геть від згарища, що вже проростало чорними ребрами на місці, де лежав раніше монастир.
Я повертався полем, яке виявилося направду безконечним, живлячись злаками і коренеплодами, полюючи іноді на ласок та кротів, п'ючи росу й дощівку і читав, вивчав, запам'ятовував «Інструкцію». Я визубрив і розтлумачив її всю, від корінця до корінця, від титулу до кінцевих приміток, поданих петитом; я міг би повторити її слово в слово навіть розбуджений посеред ночі; я, зрештою, міг би навіть наосліп переписати її при потребі.
Одного я знати не міг: на останній сторінці, яка обгоріла трохи більше за інші, був постскриптум.