А потім ні до ладу, ні до прикладу з пияцьким пафосом додав:
— Ш-ш-ша… шанування моє цим колоніям Чорного Лісу!
(Це була одна з наших криптограм, але перебріхана до невпізнанності, що могло означати одне з двох: або алкоголь почав діяти надто швидко, або я проґавив зміну шифру).
— Ти можеш сказати по-людськи, що це все означає? — запитав я, запалюючи недогарок свічки й вставляючи її у відповідний паз конструктора Lego.
— 3-з-з-ро-б-б-би чаю, — попросив він замість відповіді.
— Чаю не буде, — мусив констатувати я за хвилину. — Воду і газ теж відключили. (С. в. і. т. л. о. з. г. а. с. л. о. Г. а. з. в. и. м. к. н. у. л. и. В. о. д. у. п. е. р. е. к. р. и. л. и.) То скажеш, що це все означає?
— Б-б-боюся…
— Я теж.
— …б-б-боюся, сьогодні не твій день.
— Боюся, що саме мій. Але має ж це щось означати…
Він повагався якусь мить, а потім з максимально можливою в його ситуації швидкістю перехопив мою фразу, як добрий сценічний партнер:
— М-м-має ж це означати ще щось, окрім п-п-перерозподілу м-м-майна, так? Список м-м-можливих п-п-пояснень я тобі зараз окреслю. П-пе-перше — ти сам цього хочеш, о-о-орлику. На дні своєї пі-пі-підсвідомості ти сам граєш п-п-проти себе на спокуту власного м-м-минулого, якого не слід згадувати. Друге…
— Старий, тебе заносить, не здається?
Однак він не слухав мене.
— Д-д-друге. Час намертво з-з-зупинився, і 3-з-загір, що випав колись, випадає д-д-дев'яносто разів поспіль. 3-за-загалом, сумнівно.
Мені залишалося лише слухати його п'яну маячню. Може, хоч так вдасться бодай щось довідатися.
— Третє. Бо-божисте втручання, сказати б, не-небесна ласка послана тобі (див. притчу про дітей Ізраїлевих) або на-на-навпаки — вища кара (див. притчу про дружину Лота). Че-че-тверте. У тебе є р-р-радіоприймач?
— Так світла ж немає.
— Я н-н-не п-п-про світло тебе п-п-питаю, я п-п-питаю, чи є в тебе р-р-радіоприймач («Я не про світло питаю…» — хіба може щось звучати безнадійніше?)
— Є. Допотопний, ще батьків.
— Ну т-т-то увімкни.
Я раптом згадав, що в комірці в мене повинні були зберігатися гальванічні елементи від старої армійської батареї. Мене вже не дивувало, що мій гість, вочевидь, знав про них — виглядало на те, що нині він знає все, принаймні найнеобхідніше. Я сумнівався, що акумулятори чогось варті, але моя довіра до цього незбагненного знання вже переростала сумніви.
Свічка догоріла й погасла, тож і пошуки, і монтаж довелося робити в цілковитій темряві, час від часу чвиркаючи запальничкою і слухаючи белькотання, що долинало з-за столу, роблячись чимраз нерозбірливішим.
— М-м-ми втрапили в п-п-пастку. Кожен н-н-найменший наш учинок п-п-породжує інший, не знати д-д-де, не знати ч-ч-чий, а той — ще інший і так д-д-далі. Тож роздивляймося і п-п-прислухаймося, маймося на ба-ба-бачності, д-д-додер-жуймося інструкцій і воздасться н-н-нам.
«Ага, — подумав я про себе, — однієї інструкції я вже дотримався собі на голову. А роздивлятися і прислухатися — це зараз якраз дуже актуально — без світла з п'яним співрозмовником, наприкінці чи то світла, чи то світу, чи то, може, чийогось сайту». Та вголос сказав:
— Але як довго?
— П-п-поки все не-не-не скінчиться саме собою. Ту-тут є своя л-л-логіка: все скінчиться саме собою, тож не пе-пе-пе-реймайся. Розслабся. Спробуй одержати м-м-максимум задоволення. Хтось візьме тебе за руку і поведе, наче ди-ди-ди-тину, байдуже, що ти давно вже втратив не-невинність, тобі наче д-д-дарують додаткову пайку д-д-дитинства якраз тоді, коли най-най-найменше цього сподіваєшся, це наче ви-ви-винагорода за добру по-по-поведінку або за те, що дитинства взагалі не було… Я сам собі н-не суперечу?
Мені вже набридло його розпатякування.
— Готово, — сказав я, докручуючи останню клему.
— О д-дай нам д-д-днесь машкару в-в-ідповідну, — протягнув речитативом він.
Це вже було занадто.
— Слухай, старий, ти хотів радіо, ось маєш радіо, що робимо далі?
Він важко підійнявся з-за столу й підійшов до приймача, який я прилаштував просто на газовій плиті (звична архітектура світу втрачала сенс). Натис кнопку, — неймовірно, але запалилося зелене вічко, — і почав крутити коліщатко настройки. Річ ясна, в діапазоні довгих хвиль ловило тільки шепеляве ефірне шамотіння.
— Ось б-б-ачиш, я ж к-к-казав (хоч ніби, що я мав би бачити), ц-ц-це в-в-воно.
Він затинався щораз сильніше.
— Що «воно«?
— По-по-повідомлення. Ме-месидж.
— Ага… — тільки й знайшовся сказати я.