Підскакували і ми, підскакувало все, що стояло на столі. Тим більше, що грошей ніхто не платив.
Стіл був накритий майже розкішно: кілька бляшанок рожевого китайського спаму, проросла фіолетова цибуля, холодна варена картопля, котрою запаслися звечора на зупинках, вдосталь сухарів. Був також спирт і роздобутий Кокою ящик перетермінованого лимонаду, завдяки чому ми мали зухвалі плани зустріти нульову годину із «шампанським» і стрілити корком, бодай лимонадним, у новорічну ніч.
А в якості десерту на одній із газет, просто на шаржованому портреті королеви Англії була насипана добряча купка драпу.
Щоправда, як на такий продукт, компанія підібралася достатньо ліва (не в сенсі політичному) — нема нічого гіршого, як курити ґанджу з лівими, — але в дорозі, як то кажуть, Бог навіть великий піст попускає, не те що галімий прихід.
Тепер про лівих (не в сенсі політичному).
Намбер ван:
Військовий кореспондент, інтелігент, розумник, нервус, відчайдух — свого часу здався в полон під виглядом офіцера, був ув'язнений, ґвалтований, катований, ледве вижив і втік, зате його репортаж спричинив перегляд міжнародних норм поводження з полоненими. Зараз він був у чорному діловому костюмі, котрий невідомо для чого завжди возив за собою разом із чохлом та вішаком — мабуть, сподівався дочекатися урочистої прес-конференції з приводу закінчення бойових дій.
Секонд:
Особа невизначеного віку, подруга кореспондента, в цивільному житті — незмінна конференційна тітка, вічна стипендіатка. Мала бзіка на пункті Лілі Марлен і з цією тєлєгою примудрялася потрапляти всюди — на семінари феміністок, постколоніальні студії, кінофестивалі, тендерні дебати, факультативи геїв і лесбійок, збори ветеранів SS-Галичина, вечори пам'яті жертв голокосту, поетичні гепенінги, артистичні дискотеки і те пе, і тепер була представником якоїсь гуманітарної місії, я б не здивувався, якби — товариства захисту домашніх тварин в умовах громадянської війни (…на притулок пожалуйте, для бездомних котів-собак…)
Позиції третя й четверта:
Дві сестри милосердя, немовби з червоного хреста зняті, в однакових строях, що нагадували шкільну форму, та кокетливих чепцях готельних покоївок. Виглядало на те, що ціле їхнє милосердя полягає в лікуванні захисників батьківщини від автоспермотоксикозу, хоча, можливо, дівчата тільки хотіли, щоб виглядало саме так, але від цього чомусь втрачали всі ознаки статі і скидалися на знеможених гермафродитів.
Номер п'ять:
Худий прищавий хлопчина, дискваліфікований з лав охотників за те, що в нападі блокадного психозу перестріляв половину своєї чоти — ввижалися йому монголоїдні в'єтконгівські карлсони («І have AIDS»), що атакували його, немов гелікоптери Копполи (щоправда, без Ваґнера), та й сам Коппола неодноразово ввижався йому в димах і випарах внутрішніх контратак. Медична комісія визнала за пацаном невинність і непридатність до військової служби, тепер він утікав разом із нами в напрямку, абсолютно протилежному до того, який вів додому.
Ну і ми з Кокою — навіть у цьому переліку мене чомусь підмиває поставити наші імена поруч.
Решту персонажів можна безболісно злегковажити, бодай тому, що сиділи вони надто далеко, аби дотягнутися до нашої трави.
Отже, ми почали зі спирту.
Суміш його з лимонадом мало того, що нагрівалася, то ще й робилася мутною і не пінилася, тому ми вирішили змішувати ці рідини безпосередньо в шлунку, тим більше що гойдання вагону діяло як шекер — і спрацьовувало це, як розумієте, швидко й безвідмовно, вже за яких десять-п'ятнадцять хвилин почалися розмови, анекдоти, бла-бла-бла, що дуже нагадувало всезагальний шлюбний танок у зграї дискримінованих пінгвінів, бо і свідомість, і підсвідомість у такт перестуку коліс торочили одне і те ж: «ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися…», — я з таким запалом повторюю це, бо мене завжди захоплювала лапідарність і влучність, з якими мозок вербалізує наші проблеми, натомість як тільки вмикається вокабулярний апарат — починається замилювання очей, т.зв. образне мислення, метафори та інша поїбень, яку навіть цим словом назвати ніхто не наважується.
А події тим часом окупували авансцену.
Одна із сестер милосердя: Вік живи, вік учися. На власній шкурі. А ми, сестри-жалібниці, все вчимося на чомусь. Знаєте, що трапляється із сестрою-жалібницею на старість? (Хихоче.)