Найцікавіше виявилося не те, що я таки влучив у кузов і не гепнув дупою на асфальт — а те, що кінематографічні обіцянки гарантовано м'якого приземлення не справдилися: у мішках були якісь відходи будівництва — камінь, бите скло, старий паркет, здерті шпалери. Саме шпалери й урятували мене. Якби не амортизація зіжмаканого паперу (на шпалерах ритмічно повторювався малюнок гвинтових сходів), я покалічився б і був би безславно похований на міському смітнику. Щоправда, коли я видерся мішками нагору й ухопився за борт, виявилося, що сміттярка їде в протилежний від ріки бік. Довелося знову повторювати фінти із зіскакуванням на ходу, потім — продиратися крізь чагарі до залізничного мосту — нецікава в сумі виходила історія.
Тим паче в чагарях, без сумніву, гніздилися бомжі, алкаші і наріки — в залежності від густини заростів у кожної групи було своє місце, — а що в моєму теперішньому стані я не мав жодного бажання ні з ким спілкуватися, то довелося кружляти доволі довго.
На щастя, під мостом усупереч розповсюдженим стереотипам не виявилося жодного клошара.
Зате схил був крутий, земля — волога від учорашнього дощу, і — жодного деревця чи кущика, за які можна було б ухопитися. Я лапав руками жовту траву, бліде коріння, ковзався, з'їжджав на спині, найбільше потерпаючи, що загублю мило; в мене навіть кишені не було, щоб його заховати, до нього начіплявся бруд і листя, а понадто — пісок: він просто-таки впресовувався в коричневий брусок, і той потроху перетворювався на брусок наждачний, що в принципі, з огляду на мій занедбаний санітарний стан, можливо, навіть мало якийсь вищий гігієнічний сенс.
Врешті-решт, натрапивши ногою на виступ закопаної бетонної плити, я завис у півметрі від води — зблизька ріка не виглядала мертвою й сталевою, зате у ній відчувалася прихована потуга, що вселяла панічний жах. Згори тимчасом налетів гуркіт металевих конструкцій: по мосту мчав поїзд…
Але — ні. Ні. Кажу вам — ні. Нехай цю фабулу випробовує хтось інший. Я вмиваю руки. Тобто я хочу вимити бодай же руки, а тому краще почну ще раз. Відпочатку. Себто з середини.
Дорогою я фантазував: добре було б ще й випрати білизну, а поки вона висохне, одяг можна натягнути на голе тіло. План мій був простий: поки ще рано і немає людей — пробратися на котрийсь із пляжів і викупатися в морі. Я добирався до санаторної зони.
Подолавши коло перехнябленої сріблястолистої верби дротяний паркан, я рушив набережною, озираючись довкола. Територія була порожньою: п'ята година ранку — всі, у кого о цій порі трапляється тахікардія чи досвітнє безсоння, або повторно заснули, або лише починали готувати каву. Щоправда, можливо, когось просто не було видно через густий туман, який, вочевидь, переповз сюди із попереднього сюжету — це треба було перевірити.
Праворуч білів пунктиром ряд однакових котеджів, ліворуч простягався піщаний берег, поділений щоп'ятдесят метрів на дільниці металевим поруччям та стежками бетонних плит. Тут, звалені у купи, громадилися парасольки, ширми, лежаки та атрибути пляжного спорту. Я намагався пройти якомога далі, туди, де кінчалася забудова і де в мене було більше шансів залишитися непоміченим.
Однак, минувши невеличкий гайок рахітичної південної зелені, я пожалів, що забрів так далеко.
Тут були люди.
Я випустив з уваги тих фанатиків (як вважають вони) здоров'я, що зриваються вдосвіта й займаються (як їм здається) спортом на свіжому (як прийнято вважати) повітрі.
Щоправда, люди ці з'являлися — як вважав я — з туману і зникали в ньому, але тим гірше: я не міг передбачити, які сюрпризи ховаються за зоною видимості.
Декілька чоловік рачкувало на мілині, практикуючи чи то грязетерапію, чи то копрофілію.
Якийсь пан вигулював, ніби пса, ручну сороку (серед морського птаства сорока, вочевидь, почувалася білою вороною, бо навіть пробувала перевальцем іти, немов ворона, а не підстрибувати, як це прийнято в нормальних сорок — давалося їй це нелегко, і вона щоразу тицялася дзьобом у пісок).
Вражаючих розмірів бабця сиділа в складнющій йогівській асані, підстеливши під тілеса ціле татамі і дихаючи за системою Фаркаша Кемплені — її замалим не промислове сопіння переслідувало мене ще добрих півкілометра.
Туман згустився, і на деякий час я цілковито втратив орієнтацію, немов потрапив у якесь метафізичне місце без жодних ознак реальності. Та незабаром — коли крізь імлу почав просвічувати галогенний прожектор сонця — мряка почала танути, і світ проявлявся поволі, ніби на фотографії.