— Рятуйте! Убивають! Пробі!
Із корпусу вибіг вахтер, якого, мабуть, і звали Пробі, та й засюрчав у синьо-жовтий поліційний свисток.
Я копнув його в пах і кинувся навтіки.
— Помираю! — захарчав вахтер.
— Коханий, що він тобі зробив? — заскиглила сердобольна коханка, не змінюючи пози й слухняно тримаючи руки за головою. — Як можна так жорстоко, так підступно?! — кинула мені навздогін.
Але я вже ні бачити, ні чути цього не міг, бо, користаючись відсутністю варти, влетів у корпус і погнав коридорами, сподіваючись знайти відразу і прихисток, і душ.
Перестрибуючи по два, по три східці на широчезних мармурових сходах, я складав подумки непридатну в цих умовах репліку, що її мав би виголосити чи то над мертвим, чи то смертельно покаліченим Пробі (хай Бог боронить дістати замість імені якесь із неужиткових слів):
«Падлючий, ниций, вбогий конвоїре, прощавай! Я думав, це хтось важливіший; але саме ти мав нещастя потрапити мені під руку, пак під ногу, зі своїм сюрчком. Завжди можна на щось напоротися, коли пхаєшся куди не слід. А ти, безвстиднице, не лементуй даремно, дозволь пробитися до серця справжнім почуттям, якщо воно не ожиріло так, що вже й до їжі непридатне. А до речі, ти вже впустила Ісуса в своє серце?» — сподобившись на подібний жарт, я зареготав, немов навіжений, саме перебігаючи дзеркальною залою, судячи з усього — танцювальним класом. Коло дверей я на мить зупинився і глянув у скрайнє дзеркало.
Мій відзеркалень, який, щиро кажучи, вже віддавна провадив автономне життя, дивився на мене поблажливо й скептично.
— Ми зайшли надто далеко, чи не так? — промовив пафосно, за звичкою говорячи про себе (чи про мене) в множині (так батьки говорять про маленьких дітей: «ми покакали», «ми захворіли», «ми сказали перше слово»). — Тепер нами рухає лише сила інерції, ми прямуємо просто до вічності, не розраховуючи ані на відстрочку, ані на пояснення.
— Це ще хто куди прямує, сраная уродіна, — захекано промовив я. Може, й не варто було обзивати власне відображення, але їй-бо', я вже мав цього усього досить.
— Ну-ну, нічого, заспокоймося. Ба більше: утішаймося, бо чи варто виживати, коли не вмієш тішитись життю. Вважаймо, що ми просто рухаємося далі, та й усе, — судячи з інтонації, відзеркалень уявив себе моїм психоаналітиком.
— Це ти рухаєшся просто так, силою інерції, та й то лише в межах автономії дзеркальних рам, самостійний ти наш, а я пливу осмислено й цілеспрямовано.
— «Пливу»? Невже прозвучало «пливу»? Ми відважилися врешті подивитися правді у вічі?
— Наразі я дивлюся в твої червоні вибалабушені баньки, сподіваюся, це не те саме, що дивитися правді у вічі.
— Як коли, брате, як коли. То куди ж ми пливемо?
— Якщо йдеться про мене, то я збираюся прийняти душ.
— Ов-ва! Обмити тіло? — Треба віддати відзеркаленеві належне: він розумів, що тіло в нас лише одне.
— Помити, бовдуре, а не обмити. На відміну від тебе я досі ще живий.
— А хто з нас хто? — Сучий син, він ще потрафив загнати мене в пастку.
— Ну, я — це я… а це — ми… — Я відчував, що заплутався.
— Отож-то: ми! А що привело нас сюди? — Сраная уродіна відзеркалень відчутно тріумфував.
Я знітився. Бо й справді… Невже йому відомо більше, ніж мені… Але ж мені нічого невідомо…
— Не можу втямити. Звідки усі ці історії, чиї це слова, хто всі ці люди?.. — Я не впізнавав власного голосу.
— Їх нема… — урочисто промовив мій дзеркальний візаві, — можливо, ми зробили помилку, сівши на пором, купивши потяг на квиток, злетівши з даху. Звичайно, і тут можна пересуватися, змінюючи напрям, але це не впливає на ту основну рушійну силу, котра невідворотно, як вітер, чи двигун, чи течія несе нас…
— То за нами полюють? Від самого початку? Хто б міг подумати, що ми такі значні особи…
— Та їм на нас плювати, а не полювати. Це ми самі втрапляємо до пасток, а вони лише переносять їх з місця на місце.
(Блукаючі пастки, різоматичні змови, омоніми, ампліфікації, коменти — оце і є твоя біографія?)
— Але навіщо? Навіщо це все? Хто ми такі, аби отаке влаштовувати заради двох маленьких… — Я не міг підібрати потрібного слова. — Хто ми такі?
— Ну-у-у… Подібні запитання могли б завести нас надто далеко.
— Надто далеко? А що, в твоїй довбаній безконечній вічності теж є такі поняття, як далеко чи близько? — Мене це починало дратувати. Коли нічого не можна довідатися у власного відображення, найкраще розбити свічадо.