— Ти краще ляж.
— Як то «ляж»? Тут же брудно!
— Агов, послухай, дурню дистрофічний, ми димедролу хочемо чи ні?
Я змовчав. Іноді просто набридає відповідати на дурнуваті Ездрині запитання.
Добре. Я ліг (земля була і мокра, і слизька), і ми повторили всю операцію ще раз. Усі наші маніпуляції супроводжувалися взаємними підбадьореннями типу «давай-давай», «та тягнися ж, їбі його мать!», «ще трошки, ще трошки», аж поки на якомусь найглибшому видиху я не сповз на край урвища по пояс, а позаяк учепитися мені було ні за що і земля, як уже говорилося, була мокра й слизька, то ми, усе ще сповнені виробничого ентузіазму і віри в успіх цілої справи, зірвалися й, не розриваючи рукостискання (передсмертне примирення), полетіли сторчголов донизу.
Летілося не так уже й довго,
але перед тим, як бебехнути головою об каміння,
я встиг побачити, що предмет, за яким ми так безуспішно полювали,
ніякий не димедрол,
ніяка не пачка з пігулками,
а шматок мапи,
чи радше плану міста,
причому, чим ближче ми підлітали,
тим помітніше було,
що це дуже детальний план,
та навіть і не план,
а справжнісінький макет,
макет міста,
міста над затокою,
макет,
виконаний із невірогідною прецизією,
усе було, мов справжнє, —
будинки, тротуари, світлофори;
пролітаючи повз якийсь хмарочос,
я навіть помітив у вікні жінку,
що обирала з шкірки останній помідор,
було надто мало часу,
щоб розгледіти її обличчя,
тим більше, що вона
мешкала на п'ятому, здається, поверсі,
й летіти залишалося яких пару секунд,
але блиск ножа я ще встиг помітити,
і запам'ятав табличку на будинку,
тож можу правдиво свідчити,
що камінь,
по якому розпляцкалися мої мізки,
цей камінь… цим каменем… цією бруківкою… була… вистелена… вулиця… святого… гм… Петра…
От і вір після цього цейсівській оптиці.
Приватний переслідувач
За Окрю Іржоном я почав стежити, відколи ми познайомилися. Напочатку оте «стежити» було не більше ніж лексичною фігурою: я слідкував радше за його публікаціями — ми обидвоє належали до т.зв. «s-феномену», і я розцінював його як колегу й можливого конкурента.
Ми почали писати й друкуватися майже одночасно. Та попри позірну стилістичну й тематичну подібність, я відчував у творах Окрю якусь таємничу глибину, якусь не притаманну мені настроєвість, якийсь відблиск знання, хоча, на перший погляд, усе там було просто: абсурдистські пригоди диваків-марґіналів, таких собі strangers, наскрізна любовна лінія з неприхованою байдужістю, щоб не сказати холодністю, до описуваної жінки, естетизований еґоцентризм і непередбачуваність фіналів. Єдиною насправді оригінальною рисою Іржонових писань була надмірна увага до деталей, причому ці деталі громадились у вигадливі конструкції, а конструкції пов'язували між собою структурна винахідливість і сюжетна елегантність.
Окрю навдивовижу швидко здобув відданих прихильників у молодіжних колах, а за якийсь рік за ним уже волочилося ціле кодло фанів, які вбачали в ньому вчителя, просвітленого й гуру. І хоч офіційна літературна критика ставила нас більш-менш на той же рівень, я, позбавлений подібних виявів усенародної любові — всіх цих прихіпованих студенточок, рокерів, які йменували свої групи назвами його оповідань, і самодіяльних режисерів, що безконечно награвали фільми й ставили вистави за мотивами Іржонових книжок, — починав усе більше заздрити Окрю й ревнувати його до всіх цих почвар.
А коли він випустив у світ свій третій роман і фани разом із критиками буквально захлинулися від захвату, я почав стежити за Окрю по-справжньому. Спочатку вирішив дізнатись якомога більше про його дитинство.
Виявилось, Окрю був сином угорського комуніста, який емігрував до Союзу після відомих заворушень 1956 року. Одружившись із якоюсь секретаркою райкому партії, він надзвичай швидко призвичаївся до місцевої горілки, і, коли народився Окрю, секретарка вже мала під боком закінченого алкоголіка, хоча й іноземця, що тоді було дивовижею. Тому виростав малий Іржон практично без батька. Його напівугорське походження не виказували ні зовнішність, ні мова, та однокласники, ці жорстокі тварюки, безпомилково вирахували в ньому stranger'a й цькували від першого дзвоника мало не до випускного вечора. Вистачало, зрештою, дивного імені. Знайомий художник, який учився з Окрю в одній школі, розповідав, що той був усезагальним посміховиськом, але й сам відповідав колегам звірячою ненавистю. Така от, скажімо, картинка: